– Ти хочеш продати мою черешню?!! МОЮ?!!!!
Він стояв внизу біля драбини й несамовито кричав. Червоні від п’янки очі стріляли злобою. Черешня велика, грона її вкривали дах, викладений шифером, ягід було дуже багато, хоча й не надто смачних.
Але вдома не було навіть хліба. І грошей не було. Зате була черешня і можливість сісти біля дороги з бабцями, які продавали власний врожай. Там зупинялися автівки й починалися оглядини. Покупці ходили від однієї до іншої, обираючи то сливи, то яблука, то черешні, серед них були й хлопці, які, здавалося, посміхалися з неї. Це вона вбила собі в голову, що посміхалися, але ж скоріше за все нікому не було до неї діла. Сидить мовчазне дівча в шльопках і скромному платтячку при дорозі, ну й нехай сидить.
Черешня була й рятівницею, і джерелом суму. Вона й годувала, і через неї ставалися суперечки. Її й бачити не хотілося, але й зненавидіти не виходило. Жива, зелена, соковита, інколи була чи не єдиною надією для дитини, яка не знала, що можна жити інакше.
Батько підходив до драбини, зиркав наверх і кричав, що забере її від стіни. Нехай Маринка сидить на тому даху до ночі, бо ж вона хоче продати ЙОГО черешню. Стиглі ягоди викликали в неї огиду, бо ж саме через них вона тут сидить, мружачись від сонця. Їй чотирнадцять або трохи більше – вона тепер вже не пам’ятає, – і ночувати на даху поки не здається їй найстрашнішим…
Та черешня вже дуже стара. Місяць тому вкрилася порізами від шрапнелі. Покоцало її добряче, обрубало гілки так, що залишилась як той натяк на черешню, майже лиса й немічна. Але жива.
Марина Миколаївна – остання, хто затрималася в селі. Хтось виїхав, когось вбило. Цього року черешня вродила, попри війну й шрапнель. Ціла велика гілка соковитих червоних ягід хилиться до землі.
Може, час вже помиритися з нею, бо ж недовго обом залишилося?..