- – Чого ти стоїш?!! Захищай мене!!!
Вона голосно кричала на весь барак. Сусіди вже звикли й не втручалися. У кожній квартирі, яка була зліплена, як коробка, в колишній барській конюшні на два поверхи – з різною періодичністю було те саме.
Сашко заклякав на місці. Думка про те, що він може кинутися на п’яного батька, який б’є матір, все ще лякала його, підлітка. Вони справлялися самі: били один одного до крові. Батько, сповнений власної впевненості, що правий, жбурляв худеньку матір об двері, ламаючи їй кістки, а матір хапала щось важке й вліплювала батьку ним по обличчю. В того текла кров. Він скаженів ще більше. Вони могли вивалитися в загальний коридор або ж сходами на вулицю. Коли це ставалося взимку – то навіть босоніж на сніг, не помічаючи морозу, відчайдушно луплячи один одного руками, ногами, важкими предметами. Інколи батько замахувався на матір молотком, і Сашко втискався між ними, як тоненький листочок паперу, вага якого взагалі не була помітною.
Коли це почалося – Сашко не пам’ятав. Можливо, з самого його народження. Проте всі роки його зростання були просякнуті саме такою формою “родинного щастя”. Так жили його батьки. Так жилі більшість його сусідів.
Частіше за все це ставалося вночі, і Сашко звик до безсоння. Сидячі біля ліжка матері, між нею й батьком, він відчайдушно брав на себе роль рятівника, намагаючись стати перепоною для їх чергової бійки. Часом він почувався невидимим для них. Вони захоплювалися один одним в сварці, знецінюючи один одного, згадуючи кожну помилку один одного, виливаючи тони бруду, що виплескувався з них, наче нескінченний потік. І тоді він зносив на своєму шляху всі дитячі намагання зрозуміти, як це все зупинити, або ж принаймні зменшити масштаби бійки, аби дожити до ранку, коли батько знову сяде в шахтарський автобус та поїде на роботу.
- – Батьку, не треба… Мамо, не треба… – його не чули. Він був меблями. Стільцем. Тумбою. Слабким і ввічливим створінням, яке не здатне зупинити виверження вулкану.
- – Ти чого лізеш, сцикун? Спочатку стань кимось, щоб я до тебе прислухався! – Батько зненацька помічав присутність сина, як набридливої мухи. Син був для нього надто слабким, не таким як він сам, нездатним здивувати силою або ж характером. Але ж коли помічати характер власної дитини? Хіба що в проміжках між п’яним святом життя, в дні отримання зарплати, та станом тверезої агресії, що дуже рідко переростала в тепло й крихти уваги, частіше від почуття сорому перед родиною. Але це продовжувалося недовго.
Мати не робила спроб щось змінити. Шахтарське поселення тільки на перший погляд виглядало простою формою з прямокутними бараками й чіткими вулицями, що перерізали простір як під лінійку. Проте для матері ця територія виявилася лабіринтом, з якого не було виходу. Будинки були однотипними – подовжені прості двоповерхівки. Навколо виростали терикони, як мовчазні сторожі цього «раю на землі». Він комусь-таки й здавався раєм, адже Донбас міг вважатися й місцем, де відторгнена суспільством людина могла відчути себе вільною. Серед своїх. Деякою мірою Донбас можна було порівняти з Сибіром, в його відокремленості від іншого, розвинутішого, перспективнішого середовища. Це там, в інших, які вигнали сюди відщепенців всіх мастей, могла бути історія, культура, кращі можливості – а тут, серед териконів, на думку тих, хто тут поселився, формувалися власні права й свободи. Можливо, через певну ступінь ображеності на тих, умовних інших, ця територія плекала власну форму свободи, яка не хотіла підпорядковуватися загальноприйнятим законам і правилам. Але й яка не розвивалася, а лише скочувалася в прірву, дедалі все більше.
Колись більшовики відібрали в багатіїв споруди, перебудували під робітничі поселення й запустили туди нову кров – шахтарів. Спочатку життя здавалося сповненим стабільності, проте поступово воно з’їдало мозок того, хто тут опинився, клітину за клітиною. Робити в таких поселеннях було нічого. Все виглядало однаковим – аж до лавок за будинками, які вкривалися голками від шприців, що ними кололися місцеві наркомани. Тут же бігали діти. Тут же лежали в калюжах п’яниці.
Всередині могли бути дивні речі – зненацька в око впадали різьблені внутрішні сходи з різними дерев’яними деталями: кониками, кульками. Скрипучі й старі, вони вели на другий поверх. Піднявшись, ти опинявся в коридорі – направо й наліво розташовуувалися однакові двері в однакові комірчини. Деякі з них були розділені всього лише шафами, й мешканці перегукувалися один з одним, живучи майже великими шведськими родинами – всі були в курсі того, як жили сусіди за шафою. Скільки разів був секс, хто що їв на сніданок, хто кого й якими словами образив.
Батько, отримуючи зарплатню з шахти, розкидався грошима – проте не на сім’ю, а на друзів. Купувалися пляшки горілки, непотрібні вдома речі, кілька днів життя здавалося казкою. А коли вже через тиждень гроші закінчувалися, ейфорія від всемогутності спадала, й вдома селилася ще більша напруга. Сашко боявся зайти в кімнату, щоб не потрапити батьку на очі. Того все дратувало. Мати, відчуваючи, що ситуація знову й знову заходить на наступний цикл, провокувала сварки. Вони розмовляли криком, стукали дверима з усієї сили, не підбирали слів, принижуючи один одного.
Батько кожного ранку сідав в автобус до шахти, в якому вся компанія вже зранку була напідпитку. Ввечері, повертаючись, та сама компанія додавала спирту в свої черева, поступово розходячись в напівтемряві по домах.
Сашко мав невеликі перспективи: вирости, піти на шахту, спитися або сколотися. Так виглядало середовище, що поглинало будь-яку молоду душу, що ще не зрозуміла жах відсутності перспектив. Перші гроші, які можна було отримати на шахті, спочатку давали певну свободу. Проте швидко ця свобода перетворювалася в рутину. Молоді хлопці могли думати: це тимчасово. Вони заспокоювали себе: попрацюю, зароблю на автівку, поїду звідси. Але середовище вкривало, наче ковдрою, вогкою, липкою, огидною дійсністю – тут майже ніколи ні в кого не виходило вирватися. Ти або такий як всі – або не виживеш.
Однолітки Сашка віднайшли швидкий спосіб заробляти собі на цигарки й алкоголь. Темрява ховала в кущах слабкі вогники цигарок, що їх в долонях ховали підлітки в очікуванні автобуса. Шахтарі, сп’янілі й втомлені, розбрідалися слабко освітлюваними вулицями, де їх очікували хлопці, за звичним сценарієм були биті й пограбовані. На ранок той же дядько Юрко, з розбитим носом й синцями, вітався з сусідським хлопчиною, не підозрюючи, що саме той вчора ввечері в темряві, приховавши обличчя, відібрав у нього зарплатню.
- – Ти або з нами, або повний слабак, – чотирнадцятирічний Славко ліниво жував стеблинку, зірвану на брудному узбіччі. Засмаглі руки його вже мали цяточки уколів. – Ввечері приходь до нас. Хоч подивишся…
Сашко, кліпаючи очима після безсонної ночі, жмурився від яскравого сонця. Роздивлявся свої брудні чоботи, від яких сьогодні відвалилася підошва, тепер перев’язані шнурками.
… Шахтар, хитаючись, мугикав пісеньку собі під ніс. Похитуючись, став біля стіни бараку, спустив штані, щоб випорожнитися, балансуючи, щоб не впасти. Зненацька чітким ударом під коліна був повалений на землю. Кілька пар ніг почали бити. Чиїсь руки вже нишпорили кишенями потерпілого.
Сашко знав, що це його батько. Кілька хвилин він стояв в ступорі, спостерігаючи, не усвідомлюючи, що йому робити. А тоді розмахнувся й вдарив того чоботом в живіт. Потім ще й ще, скаженіючи, не в силах зупинитися, допоки той чобот не розвалився й не злетів з його ноги. Тоді він підібрав його й відступив в кущі, видихаючи. Руки тремтіли. Серце калаталося. Мати обробить батьку розбите обличчя, плачучи від жалю до нього. Кілька днів вдома буде тиша.
Через кілька років Сашко мовчки зібрав валізу з невеликою кількістю речей і так само мовчки поїхав до Харкова. Позаду залишилася так звана шахтарська стабільність, яка ледь не втягнула його в своє болото й не знищила все його подальше життя.