Анна виросла в простій, не заможній родині. Батьки не мали вищої освіти, і все життя пропрацювали на низькооплачуваній роботі. Вдома не було дискусій на цікаві теми. Не було розуміння подій у світі. Майже не було книг, які б формували світогляд. Уявлення про можливості були дуже обмежені – програвався сценарій маленької людини, від якої нічого не залежить. Здавалося, в Анни не було шансів – здебільшого діти в таких родинах ризикують наслідувати сценарій життя батьків. Шлях дитини в таких умовах формується завдяки оточенню, середовищу, в яке вона потрапляє, або ж внутрішньому стержню. І щось з цього перемагає. Проте середовище в людей, які обрали маленьке життя, складається з таких саме людей. Вони вірять у теорію змови, не цікавляться політикою, культурою, історією, кар’єрою, підприємництвом. Не намагаються покращити свою освіту. Їх щоденне життя складається з замкненого циклу: з роботи додому і навпаки. Їх кругозір обмежений вузьким колом їх занять і телевізором. Діти в таких родинах змушені шукати свій шлях самостійно – і часто потрапляють в халепу. Вони роблять багато власних помилок, що наче й на користь – але мудра настанова дорослих на початку життєвого шляху інколи важливіша за фінансовий старт. Або ж такі діти зменшують себе до розмірів того середовища, в якому народжуються і, нажаль, ризикують залишитися в ньому до кінця своїх життів. Якщо дитина має вроджений внутрішній масштаб, але за якихось причин не може його проявити – стається деградація.
Анна змалечку хотіла жити інакше. Внутрішній стержень боровся з середовищем, прорізаючи собі шлях в майбутнє. Вчилась на відмінно, багато читала, допитливий розум цікавився можливостями – що віддалило її від більшості однолітків, зробивши «білою вороною». Рано почала працювати. Помилки й перешкоди її не лякали – вона підіймалася та йшла далі. Дорослий світ бив її, муштруючи силу волі. Але вся її сутність хотіла проявити себе в житті – її очі горіли, підборіддя вперто й гордо підіймалося вверх, плечі розправлялися, і вона щаслива була підкорювати нові вершини. Зробила кар’єру, об’їздила багато міст під час відряджень, отримувала задоволення від масштабів свого життя, від свободи, від можливостей. Не боялася починати нову справу, не боялася відповідальності. Відчувала, що зможе все.
А потім її клітка зачинилася. Вона народила й замінила світ на кімнату. Кожний день став виглядати як попередній. І хоча вона розуміла, що все можна надолужити, змінити за бажанням, поєднуючи родину і власний масштаб – але все більше закривалася від світу.
Анна застрягла на місці.
В’язниця меншого життя – це стан, коли віртуозний піаніст замість того щоб давати концерти присвячує себе чищенню картоплі. Коли письменник, який може та вміє достукатися до сердець тисяч читачів, віддає пріоритет прибиранню квартири. Людина, яка відчуває в собі масштаб і здатність виконувати складну роботу, що змінює світ – кожного дня робить рутинну роботу для інших. Наче Енциклопедія, що використовується як підставка для гарячого, але не за прямим її призначенням. В’язниця виникає тоді, коли вільна та масштабна людина самостійно зачиняє себе в обмеженому просторі, підкорюючись обставинам, посилюючи їх власними заборонами та уявленнями. І цей обмежений простір поступово відбирає в неї повітря. Тисне з усіх боків. З часом людині стає тісно, а потім і боляче. А ще пізніше – біль стає нестепним.
Ми можемо не помітити, коли саме увійшли у в’язницю. Але в якийсь момент наше тіло, наші думки, наш настрій дадуть нам сигнали, що нам стало тісно. Поганий сон, понурий вигляд, відсутність бажань все частіше стають щоденним нашим супроводом. Ми перестаємо вкладатися в себе, натомість більше вкладаємося в дрібниці. Відкладаємо навчання, зустрічі, плани, аби зануритися в щось не важливе, або ж важливе тільки для маленької людини. Ми можемо багато працювати – але не над тим, що важливо саме нам. Ми біжимо і стоїмо на місці одночасно.
Так вибудовується наше власне відкладене життя.
Анна з жахом дивилася на своє відображення в дзеркалі. Вона згасала. Все рідше виникало бажання десь бувати, бо сприймала це за крихти, якими не задовільнити її справжні потреби. В шафі роками висів одяг, який нікуди було надіти. Стояло взуття, яке нікуди було взути. Рік клітки перетворився на десять. І начебто ніхто не тримає двері зачиненими – виходь, починай, йди вперед, реалізуйся! Проте вийти вже страшно. Або просто незвично. Здається, Анна відмовилась від свого потенціалу.
В’язниця має зовнішні стіни і внутрішні.
Зовнішні – це ті обов’язки, яких ми набуваємо зі змінами в своєму житті. Ми маємо дбати про рідних, маємо виховувати дітей, вести побут – але немає такого закону, щоб ми через це зменшували свій масштаб. Хтось щасливий жити тихим спокійним життям – а комусь ночами сниться дорога. Хтось виконує роботу, яку насправді не любить, але вважає це своєю стелею – а когось така робота повільно вбиває як особистість, і кожний день такої роботи давить немов малі за розміром чоботи.
Внутрішні стіни – це ті, якими ми самі оточуємо себе. Маленьке життя перетворюється на звичку. Спілкування стає менше, і через якийсь час нам здається, що більше ми й не потребуємо. Цікавих людей ми замінюємо на звичну щоденну рутину.
Найгірше, що зменшена в своїх масштабах людина починає відчувати провину та сумніви: «колись потім», «я не готова», «це вже не для мене», «мені вже запізно».
І це дуже страшно.
Рідні Анни раділи: «у тебе чудове життя! Чого тобі не вистачає?» Але Анна мовчки страждала, відчуваючи себе птахом з ланцюжком на лапці. В голові пульсувала думка, що вона зрадила самій собі.
Середовище перемагає. Проте з появою тріщини частина людини хоче вирватись. Інша її частина – залишитись. Але залишаючись, людина масштабу змушена зменшуватись до розмірів клітки, відмовляючи собі в розвитку, в відкриттях, в емоціях, в радості досягнень. Це повільна смерть особистості.
Анна уявила, що може зістаритися в тій точці, де вона опинилася. Адже віддає перевагу тим справам, які зробила пріоритетними, але які змушують її, людину з великим потенціалом, застрягти на місці. Образ себе, вже старенької, яка прожила життя у власній внутрішній в’язниці і не зробила спроби зруйнувати її, викликав неймовірний жах. Уява малювала бабусю, яка колись могла, але нічого не зробила. Зрештою її життя підійшло до фіналу, в якому немає задоволення від пройденого шляху.
Людина меншого масштабу, дивлячись в дзеркало, скаже: «мені й так нормально». Вона буде підтримувати бесіду «ні про що», терпіти знецінення, узагальнення, і зменшуватись, зменшуватись, зменшуватись… У власних поглядах, у власних прагненнях. У відповідь на виклики долі вона казатиме, що це не її відповідальність. Вона лише людина, а не бог.
Людина, якій тісно в такій клітці, зупиниться від усвідомлення жаху. Заклякне від розуміння, що стоїть за крок від прірви. Можливо, навіть згадає, що вона колись могла, колись хотіла, колись мріяла і більше того – колись діяла.
Тріщина, яка з’являється посеред періоду життя в клітці, ділить існування на дві частини: людина вже не може жити як раніше, але й жити по-новому ще не може. Не наважується, не знає як, не може подолати інерцію та звичку.
Якось Анна поглянула на свої руки, шкіра на яких змарніла, витончилась, вкрилась зморшками. Побачила й усвідомила, що шанси не даються безкінечно. І боляче може бути в будь-якому разі: боляче від змін, або боляче від того, що міг, але нічого не зробив. Те, що ми самі собі створили, або не завадили бути створеним – і виправляти належить саме нам.
Війна в Україні стала каталізатором змін і моєї власної оптики. Живучі на кордоні з агресором, я можу загинути в будь-який момент. І тоді мені не треба чекати, поки я зістарюсь – мої шанси зникнуть набагато раніше. Саме тому я пишу – це моя спроба реалізувати те, що не дає мені зменшуватись до масштабів маленької пострадянської людини. Ми, українці, ще розгрібаємо наслідки радянського над нами експерименту, цієї злочинної «уравніловки», в якій гинули великі і талановиті, мудрі і сміливі.
Василю Стусу в радянській тюрмі забороняли писати. Вилучали його рукописи, проводили постійні обшуки, не дозволяли передавати йому листи від рідних. Остання збірка, над якою він працював перебуваючи в ув’язненні, була знищена наглядачами – а це близько 300 віршів. Їх так і не знайшли після його смерті. Велику людину маленькі люди намагалися зменшити до розмірів власної клітки. Не маю сумнівів – Стусу мало бути боляче, і маленькі московити це усвідомлювали.
Перш за все зрозуміймо – ми маємо право хотіти для себе простору. Нам ніхто не може нав’язати звичку бути маленькими й зручними, якщо ми самі на це не погодимось. Життєві обставини, нав’язані нам «норми» (що правильно, а що ні), наші власні собі заборони – це не справжні стіни.
Якщо хтось співає, а ми можемо, вміємо, але не співаємо – це лише наша недоробка.
Якщо хтось малює, а ми вміємо, але закинули улюблену справу – саме ми маємо це виправити.
Якщо хтось живе більшим життям, а ми здатні, маємо потенціал, але не використовуємо його – це завдання нам для виконання.
Можемо писати, проте лише читаємо чужі тексти – починаймо з маленьких кроків.
Відчуваємо поклик до змін, але не змінюємось – час замислитись.
Анна бачила себе в двох ролях: перша її версія виступала на конференціях. Створювала освітні програми. Спілкувалася з безліччю цікавих людей. Друга її версія зменшила себе до ролі офісної робітниці, або ж домогосподарки, і на це витратила решту свого життя. Обидві версії виглядали по-різному. Вони по-різному тримали осанку, їх голоси звучали з різною силою. Їх погляди були різними – одна дивилась на світ прямо й впевнено. Погляд іншої згас.
Будь-який розвиток нашого життя має свою ціну, і її доведеться заплатити. Не думаю, що ці зміни зовсім безкоштовні. За своє існування в тісному для нас просторі ми заплатимо втратою жаги до життя і розчаруваннями. За право мати більший простір ми також заплатимо. Проте дамо собі шанс не плакати гіркими сльозами від невикористаних нами можливостей.
Старість або, як варіант, ворожа ракета – це кінцева точка, яка зрештою постане як результат того чи іншого вибору. Все, що ми мали ДО цієї точки – виключно наша власна відповідальність. І ще – ступінь нашої чесності по відношенню до нас самих.