Світ збожеволів.
Коли є агресор, і є жертва агресії – і тут немає про що сперечатись, бо факти є факти.
Коли у нас спочатку забрали ядерку, а тепер тиснуть, щоб ми капітулювали, не інакше.
Коли Бельгія визнає, що потрібно буде повернути заморожені активи росіянам, бо “росія не програє”.
Коли гарантії бояться надавати майже всі навкруги.
Коли цинізм виростає, як на дріжджах, там, де є мирні ночі і мирні дні, і в тиші умовного миру він лише зміцнюється. І тоді комусь здається, що війна в Україні- це виключно проблема України, але що тоді таке є стратегія? Що тоді таке є мистецтво геополітики? Що тоді таке є далекоглядність? Чи у нас є інші життя, й інші планети?
А ти, народжений українцем, офігіваєш від часів, коли прокинутися вранці живим – вже за щастя. І від того, що світ думає, що ми якісь туземці, яких треба вчити користуватися посудомийною машиною, бо ж ми країна третього світу для багатьох. При цьому ти, як українець, маєш і те, й се, і вищу освіту, й декілька вищих освіт, і бізнес мав, і не один, і будинок мав, або дивом досі маєш – для світу ти всього лише представник країни, де війна – лише твоя проблема. І немає значення для високих кабінетів, як ти закінчиш своє життя – капітуляцією добровільно, або капітуляцією під примусом. Бо тебе продали за обіцянки путіна поділитися активами, чи спільними проектами на мільярди. Продали твоє життя за блеф путіна, що він дійсно спроможний, і в це повірили.
Майже всі, окрім тебе.
І ось ти відчуваєш, що майже один посеред крові й болю, ТВОЄЇ крові й ТВОГО болю. Збираєш одиниці справжніх союзників, а не ситуативних, якщо такі взагалі існують. Кричиш в небо, або всередину себе, що мільйони не мають гинути лише тому, що хтось більший і багатший боїться твого ворога, з яким ти б’єшся вже котрий рік. Коли достатньо було б ще трохи додати, підсобити, бо ж можуть, якщо захочуть – замість примушувати тебе капітулювати.
Твоїх дітей росія перевозить до КНДР у військові табори, й про це говорить вже Сенат США. Крадених ТВОЇХ дітей.
На кістках вбитих ворог відбудовує театри, як насмішку.
Кожної ночі ми граємо в страшну гру на виживання, і твій мозок не вміщує всю кількість повідомлень про смерть, бо ти знаєш, що будуть ще, і ще. І це якийсь калейдоскоп смерті, і хіба так можна, щоб таке робилося з безневинним народом, який за всю свою історію тільки ВІДДАВАВ, але ніколи не брав чужого?
Чи справедливість існує?!
Насправді існує. Але виключно внаслідок твоїх/моїх/наших дій. Що ми спромоглися зробити, на що ми виявилися здатні, що отримали внаслідок наших зусиль – оце й справедливість. Хочеш більшої – зроби більше.
І ось тут міняймо мислення. І самий сенс існування нас тут і зараз. Бо не виживають добрі й великодушні в світі, де існує аж така агресія. І думати, що кожного разу тобі хтось допоможе – взагалі не варто. Роздавати свої ресурси тим, хто зараз наполягає на твоїй капітуляції – надалі було б дивно. Або віддавати свої військові розробки тим, хто нічого тобі не гарантує. Або виглядати прохачами, не вичищуючи від корупції власні спроможності. Або соромити власну країну непрофесіоналізмом.
Ми всі в одному човні. І якщо він колись був мирним, рибацьким чи торговельним, то тепер він виключно військовий. Бо це тепер про можливість жити, залишатися живими. І я мріяла б про часи, коли Україна як добра і відкрита залишилася в минулому.
Світ не цінує добро. Він топчеться по ньому. Світ не пробачає непрофесіоналізм. Він тоді обирає НЕ твою сторону.
“Україна? А, це та, яка діє лише за власними інтересами? З якою воювати собі дорожче? Чиї дипломати й посли у всьому світі – жорсткі яструби? Чия зброя одна з найкращих в світі? Чиє громадянство ще треба заслужити? Чиї реформи створили економічне диво, а армія єдина, що має аж такий бойовий досвід?..”
Здається, роботи тут стільки, що її ніколи не переробиш.
Але переробиш. Аби було бажання. Тоді гасло “Україна понад усе” набуло б практичного значення.
