Книга про ПЕКЛО, тому що про росію.
Цього літа я стояла перед стендом видавництва “Наш Формат” на Літературному ярмарку, що відбувався на території університету Каразіна в Харкові, дивилася на цю книгу, й не хотіла її обирати. Мені здавалося, що читати про росіян мені, українці, буде нелегко через відразу до них. А ще я боялася, що відчую якусь симпатію до героїв-росіян. Я не хотіла відчувати нічого подібного.
Проте сенс книги, яку я таки купила згодом, полягає в тому, щоб показати світу глибину дна, на якому лежить російська недоімперія, і вона насправді ніколи з нього не підіймалася. З перших сторінок я відчула, що болото поглинає мене, так само, як героїв цієї книги. Читаючи, я час від часу задавала питання: чи стане легше? Але ставало дедалі гірше, сторінка за сторінкою. Я не матерюсь, але після кожного розділу подумки виривалось слово “п…ць”. Вибачте, такого пекла на землі не міг створити ніхто інший, окрім росіян. Бо вони зруйнували одне, коли натомість не вміли і не змогли побудувати не те що краще – а взагалі ЩОСЬ побудувати, що було б дієздатним.
В книзі зображені вражаючі подробиці щоденного життя в революційні роки. Вражаючі подробиці того, як людина може прогинатися, ламатися, втрачати гідність. Стояти в чергах за хлібом. Вмирати від туберкульозу. Тупіти від пропаганди. Здавалося – куди нижче? Але ж це росія!..
Героїв-росіян я поділила на три групи:
1. Аристократи, які мріяли, що Європа побачить їх страждання й допоможе виборсатись. Сьогодні ця категорія називається “російською опозицією”. Сьогодні “нємцови” живуть на європейські гранти й пропагують “нє такую россію” – тоді ж збіднілі аристократи, латаючи дірки на сукнях, готуючи прогоркле пшоно на примусі, мріяли про закордон, про ресторани й європейську їм допомогу. Але те, що сталося в їх країні, їм не з космосу впало. Все, що мають росіяни – це наслідки їхніх дій, або бездіяльності.
2. Комуністи, які почали підгрібати під себе статки, будувати корупційні схеми, очолювати різні відомства й вважати себе новою елітою. Це свідчить про те, що революція не досягла мети – на місці зруйнованого виріс черговий монстр. Проте ударними темпами можна було добувати вугілля на нашому Донбасі й звітувати про такі досягнення в своїх газетах.
На світло після перемоги такої революції вилізли воші. Авторка прямо пише про це в книзі, і сучасним росіянам варто це прочитати.
Агов, про вас написали правду!
3. Ідейні комуністи. Вони закінчували життя самогубством. Спостерігали за вошами, яких привели до влади, і задавалися питаннями: а чи за ЦЕ вони воювали? Постріли в голови та короткі записки “в моїй смерті прошу нікого не винити” в книзі є закономірним результатом такої “ідеї”.
Це ті росіяни, які за “ідею” вбивали цілі села, що не хотіли коритися комуністам. Кидали до в’язниць жінок. Били їх ногами в живіт. Змушували підкоритись комуністам як не добровільно, так насильно – бо без підкорення немає майбутнього в цьому пеклі. Немає освіти, немає лікування, немає роботи.
Що червоні, що білі для мене, як для українки, тут однаково гидкі. Одні – імперці, які користувалися в тому числі й українськими ресурсами, працею. Інші такі самі імперці, але брудне бидло. Бидло теж захотіло панувати.
Через ще одну сторінку історії росії (які б форми вона не приймала, які б назви не мала) на світло після кожної чи то революції, чи то війни, чи то “виборів” вилазять все ті самі воші. І це я спираюсь на відношення авторки до подій в тодішньому “петрограді”, “ленінграді”, чи тепер “пітєрє”. Але в них нічого не змінюється й сьогодні – бо вижити там може тільки особа зі специфічними якостями.
Ми всі розуміємо, якими.
Росіяни люблять приписувати собі заслуги визначних людей, якщо вони народилися на росії, або мають хоч маленький з нею зв’язок – це що стосується більш відомої книги авторки “Атлант розправив плечі”. Але Айн Ренд написала кращу книгу. Написала з метою показати світу гнилість росії як такої, з якої вона втекла до США з батьками внаслідок революції 1917 року.
Симпатії до героїв, на щастя, не виникло. Вони самі створили собі як не одне, так інше.
Раджу прочитати, бо стане ще більш очевидним, з ЧОГО ми вибрались, або досі вибираємося.
І не дай Боже нам скотитися знову в це безкінечне, безумовне, огидне пекло на землі. Я до останньої сторінки чекала, чим же все закінчиться, чи буде вихід – ні. Виходу з такого пекла не сталося. Закінчила читати, закрила книгу й залишилася в шоці від ще одного підтвердження сутності наших “сусідів”.
