З міста дорога веде до кордону. Розбита військовою технікою, подекуди залатана клаптиками відносно свіжого асфальту. В’ється спочатку повз передмістя, потім серед полів, обласканих працею господарів попри близьку війну. Далі розходиться у дві сторони, де наліво поїдеш — до сина з невісткою та онучок. Направо — додому, де чоловік від страху не виходить з подвір’я вже багато місяців. Вдома колись був рай. За раєм — вони. Тепер раю нема, а вони нікуди не ділися.
Наталя вже півроку живе у сина, бо там спокійніше. Весь тиждень встає вдосвіта, щоб встигнути на автобус до міста, на роботу прибиральницею за невеличку зарплату. Колись молода, струнка та усміхнена, тепер вона залишила собі лише усмішку. Розповнілі рум’яні щоки, як яблука, наливаються на її посіченому зморшками обличчі, коли вона цвірінькає з такими ж заробітчанками з села в тому автобусі.
Дорога забирає понад годину до міста, потім півгодини на метро, й так само у зворотному напрямку. Кожного дня. Шість днів на тиждень. У неділю й мріяла би трохи відпочити, але знову дорога — тепер до чоловіка, якому вона везе продукти. В колишній рай бояться їхати. Раніше електричка висаджувала місцевих на пероні та їхала далі ще одну зупинку. Тепер не їде, бо звідти можна не повернутися. Там — вони.
Наталя йде порожньою широкою вулицею та мугикає пісеньку собі під ніс. Великі старі верби, що нахиляються до землі обабіч дороги, влітку перетворюють шлях на казкове видовище. Але зараз сіра, сира зима, і вони голі та беземоційні, наче виплакали всі сльози й мовчки чогось чекають. Страшенно болять ноги та хочеться спати, але Наталя несе великий пакунок з продуктами, щоб їх вистачило на тиждень, до наступного її приїзду. Вдома розкладе все по своїх місцях, швидко прибере сміття, заварить чаю під зневіреним поглядом чоловіка.
— Що ти весь час наспівуєш? — Він вкрай себе занедбав. Давно не голиться та й миється не часто. Спить в одязі, через що виглядає погано. — Вчора накрили цілу вулицю, ти читала?
— Так, читала.
— Жінку вбило. Чоловік її в лікарні. Там даху немає, вікон.
— Знаю. Може поїдеш зі мною? Це ж недалеко. Місце для тебе є.
Він вкотре вперто заперечливо хитає головою. Розмова не нова, завжди починається та закінчується однаково. Вогник в його очах згаснув понад два роки тому, відколи вони почали бомбити.
— Вугілля в тебе є? — Наталя ставить чайник на сільську піч. — Дрова є? Цигарок вистачить?
— Знову не спав… Що там на вулиці? На вокзалі? Люди є?
— Є.
— Магазин на розі закритий?
— Працює магазин. Сходи до них.
— Ні. — Він запалює цигарку. Наче столітній дід у свої шістдесят…
Назад на вокзал тією ж широкою порожньою вулицею. Але тепер нарешті змерзлі руки гріються в кишенях, і поки ніхто не чує, можна навіть заспівати вголос. Десь зовсім недалеко почувся вибух. Такий, що Наталя аж присіла. Озирнулася на верби — верби мовчать. Що ж, можна заспівати голосніше.
Завтра знову на роботу.
