ЗАМ

Він маленький, жвавий, трохи за п’ятдесят, і має унікальну здатність зникати зненацька. Так само з’являється, коли не очікуєш його побачити. Виринає наче з-під землі. Якийсь “зам” в СБУ, одразу й не здогадаєшся, хто він. Дуже невибагливий в одязі, хіба що годинник дорогий, і погляд має – непростої такої людини. Навіть після п’янки на ранок пробіжить свої звичні п’ять кілометрів вулицями міста.

— Ми тут в засланні. Вислали нас сюди. Не поділилися вчасно з ким треба, – посміхається, клацнувши запальничкою.

Маріуполь готувався зустріти 2022 Новий рік. В повітрі відчувалося очікування, воно наче матеріалізувалося в дрібницях, в побутових речах, змішане подекуди з напругою. Наче й хотілося вірити в краще, але краще – то річ відносна. Для когось краще – щоб зникла загроза війни. Для іншого краще – отримати російський паспорт. І все це змішалося: наївність одних з впевненістю других. Сподівання – з відчуттям неминучої біди. Здається, йшов дощ.

— Що росіяни? Так більшість вчилася з ними, а зараз на двох зарплатах. Підгодовують вони наших. Одна зарплата офіційна, від України. Друга – іншими способами, і теж регулярно. Верхівка, мабуть, отримує ще з 90-х.

— Вони коли беруть ті гроші, розуміють же ж, від кого? Що їх треба буде відпрацювати?..

“Зам” затягується цигаркою. В напівтемному залі ресторану, де сидить їх маленька компанія, лунає низький мелодійний голос грузинської співачки.

— Як не розуміти? В Криму відпрацювали…

… Нас сюди прислали, щоб розбавити цих пригодованих, щось тут змінити. Знаєте, хлопці, ви он на той бік після 18.00 не шастайте. Тут ще світло є, будинки будуєте, парки їм нові зробили. А вони тут скоять злочин, будь-який – і через півгодини вже на тому боці. В їх так званому “днр”. Ми що можемо, те й робимо тут.

Перша пляшка випита, і дехто точно не вміє пити – вечір закінчиться невідомо якими пригодами. “Зам” ймовірніше за все зникне першим, а назавтра – як біс з табакерки, буде ходити поверхами збудованої для керівництва СБУ новобудови й перевіряти якість ремонту. “Заслання” ж повинно бути хоч мінімально комфортним.

“Десятий поверх зробіть ідеально. Мені там жити”.

“В підвалі стеля щоб була п’ять метрів. Це для зброї”.

Охорона ресторану їх останніх просить піти. Йти важко. Збираються довго, бо дехто-таки не вміє пити. А “зам” очікувано зник першим.

Через пару місяців сюди полетять бомби. Чиїсь сподівання таки справдяться: одні впевняться, що їх страхи не були марними. Інші встигнуть туди, на той бік, за півгодини до так званої “днр”, за паспортом. Але смерть не обирає, кого забрати. Забере по максимуму.

В тому підвалі, зі стелею в п’ять метрів, ховатимуться цивільні з сусідніх будинків. І може навіть подякують, що то не підвал, а казка. З усіма сучасними системами вентиляції, з кількома виходами, з міцними стінами. Познімають нові двері з новеньких незаселених керівництвом СБУ квартир, щоб зігрітися біля багаття, а хтось вийде за водою і не повернеться. Ось такий “новий рік” і “шашлики”.

А будинок реальний. Зараз, звісно, в окупації.