Дуже страшно споглядати, як хтось сходить з розуму. Село маленьке, майже всі всіх знають. Ота бабуся завжди голосно кричала на дітлахів, що ганяли вулицею її гусей. А тепер вона кричить на весь підвал від того, що їй щось мариться та вона не може тримати себе в руках, зібрати себе докупи. Коли мій дід помер, моя бабуся кричала так само — це був якийсь дивний крик. Наче людина й не хоче кричати, але не може зупинитися. Не може себе контролювати.
Тут напевно ніхто не може зібрати себе докупи. Немає простору не те щоб зосередитись — немає чим дихати. І тільки внутрішня сила, якщо вона в тебе до того якась ще була, утримує від розпачу.
Малий мерзне. На початку березня ще дуже холодно, а в шкільному підвалі, вночі, так точно, й в усіх дубіють ноги та руки. Хоч діти мерзнуть менше, ніж дорослі, бо мають швидший кровообіг, мені дуже соромно за те, що я не можу зігріти свого малого. Я віддала йому свою куртку та сиджу в кофті й не помічаю, як червонію від холоду — проте шкірою відчуваю, як мерзне він. Йому тринадцять. Ще не виріс достатньо, щоб я бачила в ньому дорослого, але потім він кине в мій бік серйозний погляд, і мене струсить від його неочікувано дорослої глибини. Погризені нігті на пальцях, за які я постійно його сварю, не встигають вирости. Тьмяне світло ліхтаря вихоплює з напівтемряви ледь помітний шрам на лобі. Світле волосся вже час підстригти, й ми збиралися в місто наступного тижня, щоб зайти до перукаря та ще купити зошитів у школу. Я відклала трохи грошей з зарплати та обіцяла йому піцу. Не вийшло.
В підвалі немає кисню й тхне потом та сечею кількасот людей. Може я сплю, і це не з нами відбувається? Нам кинули одне відро на всіх, яке ми поставили в куток та завісили якоюсь ганчіркою, щоб можна було убезпечити себе від зайвих очей. На вулицю випускають раз на день.
— Баб Олю, баб Олю, заспокойтеся! — Чую поряд.
Голоси не змовкають. Суцільної тиші давно не було — кілька днів? Тиждень? Збилася з підрахунку. Хоча можна перевірити, бо на стіні хтось дряпає цвяхом та крейдою відмітки. Рахує. Малий підіймає на мене почервонілі від безсоння очі:
— Вони скоро підуть?
— Не знаю. Будемо сподіватися, скоро.
— У мене гроші на телефоні скінчилися, — з сумом виймає телефон з кишені, який вже не блимає, бо розрядився. То ж яка різниця, чи є на ньому гроші?
Вранці я підійшла до дверей та обережно постукала.
— Чєго тєбє?
— Моя дитина мерзне. Мені б взяти теплі речі з дому. Туди й назад.
Воно реготнуло. Обдивилося мене з голови до ніг, скуйовджену та невмиту, з запаленими очима, одягнену в стару в’язану кофтину, та реготнуло ще раз.
— Гімн Росії спой. Может пущу.
Я зробила крок назад, в сиру та холодну напівтемряву, в якій так складно було дихати.
Вдома залишився ноутбук, телевізор, одяг — купа рідних речей, як-то фото з дідом, де я ще дитина, стою на стільці у дворі, а він поряд, і за нами виноград хилиться до землі гронами. «Я ж тут, з тобою», – так дід завжди казав, коли я потрапляла в якусь халепу. Чи вціліло те фото?
В шкільному підвалі можна сидіти, можна стояти, але ніде лежати. Хіба що на підлозі від повного безсилля. Ніхто не розуміє, коли нас випустять, і чи випустять взагалі. Купка людей поряд починає згадувати розповіді про німецькі концтабори, про голодну смерть та приреченість, і я не можу це не слухати. Якби ж вони робили інші висновки, якби ж вони допомагали триматися, а не підкреслювали все жирною рисою, що ми всі помремо. Хто це розповідає? А, дядько Сергій. Навіть вітатися з ним не буду, коли виберемося. Нащо це ниття? Слухаючи мимоволі, я відмовляюсь вірити у свою близьку смерть.
Однак вона дійсно близька. В кутку лежать двоє, мертві, що задихнулися. Нам поки не дозволяють їх поховати, і виносити теж не дозволяють. Так і лежать два тіла, прикриті якоюсь клейонкою, знайденою тут же. Хтось знову несамовито закричить, хтось марить, чиєсь немовля плаче. І я розтираю в долонях руки мого малого, щоб зігріти їх.
— Ти знаєш гімн Росії? – Зненацька виривається в мене. Спитала маячню й не подумала. Прикушую язика, соромлячи себе.
— Звідки? — Малий здивовано зводить широкі брови на переніссі. — Не треба під них прогинатися. Забий.
Ми, мабуть, більше не підемо в цю школу. Переїдемо. Або ні. Не знаю. А що я знаю? Ще не вмерла… Ні слава… Ні воля… Ще не вмерла…
На вулиці гойдаються високі сосни. Я їх інколи чую. Скриплять стовбурами, породжуючи дивні звуки, як поранені звірі. Під ними техніка, біля техніки – вони. І двері зачинені. Нарешті в підвалі настає майже повна тиша, на хвилину, й тоді ми всі чуємо віддалені голоси та автоматні черги. Кількох цивільних цими днями розстріляли.
Щосили стискаю пальці ніг, розминаючи їх в чоботях. Витягаю ноги вперед, щоб хоч трохи перестали нити кістки. Я погана мати, бо не можу забезпечити своїй дитині тепло. Настільки погана, що не знаю гімну, й щось стискає горло так, що не дає вирватися з нього ні рядку того лайна.
Малий хапає мене за холодну долоню. Зиркає дорослим поглядом. Нахиляється до мого вуха та нашіптує:
— Не бійся. Я ж тут, з тобою.
Його холодні пальці з погризеними нігтями сильніше стискають мої, такі ж змерзлі, і в цьому стисканні відчувається дивна сила.
Я вперше розревілася. Тихо, відвернувшись від усіх, сховавши обличчя в рукаві брудної в’язаної кофти.
