Спіймали наші російського строковика, який розповідає, як їх змушують підписувати контракт: виганяють на вулицю в самих трусах, о третій ночі, і там тримають, доки хтось не погодиться підписати. Потім деякий час не чіпають, але все зрештою повторюється знову.
Їх змушують, і вони так живуть. Живуть, думаючи, що вони цього хочуть. А потім дійсно хочуть – бо не вміють вже жити інакше. Хочуть самоствердитися за рахунок тих же українців, бо відчувають потребу помститися хоч комусь за те, як доля обійшлася з ними. Хоч комусь, навіть непричетному до цього. Йдуть в бій на милицях, розуміючи, що це останній бій. Йдуть як зомбі, вбачаючи в цьому стилі життя типового росіянина виключно єдиний варіант – йти, повзти, драпатися, лізти, не цінуючи ні життя, ні майбутнього, ні минулого. Чому? Не знають. Нащо? Не розуміють. Беззмістовні сутності.
А нас годували тим самим, що й їх. Та навіть подивіться зараз на контент Кварталу – “раша гудбай”. Фільми, які не змінюють базу, не створюють світогляд. “Сенс” на поверхні. Пінка. Яку легко зняти, а всередині – незмінна субстанція. В той час як вони, росіяни, клепають фільми про “рассійскую Одєссу”, через що росіяни лише впевнюються в тому, що Одеса начебто завжди була російська – ми скачемо на поверхні, хі-хі, ха-ха, на мільйони людей транслюючи тільки хайп, який тимчасовий. Після якихось домовленностей з таким же успіхом можна зняти фільм “раша привіт” – ті ж мільйони подивляться (ок, перебільшила. Не мільйони. Тисячі. Але нам і десятки – страшно). Раша привіт – бо базові цінності не змінилися. Хто допоміг їх змінити?
Доречі, колись в переходах метро було просто безліч книжок кишенькового формату. Книжок та журналів. Біжиш на вокзал, на позд до Маріуполя, і почитати щось маленьке, що не обтяжить сумку – Дарья Донцова. Або просто таки засилля тюремної прози. Люди читали, бо їх цим годували. Як і росіян. “Адесса наша”, тюрма – це романтика, а потім вони на милицях йдуть, як стадо, на убій. І тисячі наших співгромадян споживали таке ж лайно, як і росіяни.
Зараз книжок російських в метро немає. Не завозять. А наші таке лайно не пишуть. Але створюють інше. Як наша армія у вигляді собачки кидається на слона, чи то корову. Потім нещасних глядачів повертають на 180 градусів до “раша гудбай”, але ж вчора ЗСУ у вигляді собачки (чи кого?). І смішно було.
Моє минуле літо пройшло під гаслом “Залітай у третю штурмову”. Їздила під банерами, щодня читала цей заклик, і він капець як врізається в пам’ять. На окремих рівнях є майстри, які вміють формувати й імідж, і репутацію, і тренди, і головне – цінності. Не знаю з них нікого, але хочу сказати, що круто. Круто. Таких не погодуєш російським лайном. Виганяти о третій ночі в трусах на мороз, щоб підписали контракт, не треба. Це ІНШЕ. Інша база.
Щось таке хочеться ЧЕСНЕ в масштабі цілої країни. На окремих “ділянках” – професіонали. А звідкись зверху, з Банкової – мідний таз, який накриває всі намагання не тільки виглядати, але й БУТИ кимось іншим. Іншим, а не росіянами та малоросами.
