Аеропорт Мюнхена виблискував білою стелею, білими стінами, білими колонами, світло сотень лампочок відбивалося від їх глянцевих поверхонь та падало під ноги нескінченному потоку людей. Цей потік рухався коридорами, перетинав відкриті простори, обтікав, наче річка, виставкові зразки автівок, стенди з рекламою, далі розосереджуючись між різними напрямками, скляними дверями, стійками адміністраторів або ж вітринами магазинів.
Всередині цього потоку рухався чоловік, навантажений великим похідним наплічником та додатковою ручною поклажею. Рухався впевнено, ходою людини, яка звикла до подорожей та багатолюдних місць, так, наче весь світ був його звичною квартирою, вулицею, де кожний куточок не тільки не лякав невідомістю, а лише слугував йому помічником в його намірах. Худорлява, але міцна постать людини, що здатна до тривалих фізичних навантажень, наче розсікала натовп різношерстної публіки навпіл, і, здавалося, цей спокійний та впевнений у собі чоловік існував окремо від усього, що було навкруги. Наче не було ні гаміру, ні цих людей, кожен з яких мав своє життя, свою історію, здебільшого без особливих життєвих потрясінь, і зараз кидав на нього зосереджений та подекуди напружений погляд. Зненацька зустрічався очами з прямим та пронизливим його поглядом, що здатен був просвердлити в необачному спостерігачеві дірку, й відразу ховався в ту свою власну історію, навряд чи маючи бажання помінятись з незнайомцем місцями.
Чоловік нарешті знайшов місце, де було відносно тихо, та кинув важкий великий наплічник на лавку. Сів, протягнув вперед втомлені ноги та на декілька секунд заплющив очі, розслаблено проводячи пальцями по невеличкій бороді. Розмова з німецькими прикордонниками не йшла йому з голови.
– Ви громадянин Канади?
– Так.
– Куди прямуєте?
– До Праги.
– Ціль?
– До брата.
– А далі?
– Далі в Україну.
Згадав, як ті переглянулися та зосереджено продовжили вивчати його документи. Як збіглися в кабінет якісь їх додаткові офіцери. Як зробили з його затримання цілу виставу, наче він якийсь злочинець.
– Ви воюєте?
– Ну, так. Допомагаю…
Наплічник камуфляжного забарвлення, з яким не раз ходив на бойові, і який вже побував і на Бахмутському напрямку, і під Харковом, — перевірений вздовж і впоперек. Питання за питанням, хто, як, куди, навіщо, підіймали в ньому внутрішню хвилю роздратування, змушуючи його кулаки стискатись, і вже готове було вирватися питання: “агов, що з вами, ми ж наче союзники??..”
Але вони зрештою віддали документи та побажали удачі, так, ніби він насправді відправлявся в пекло, після недовгої відпустки до рідних. Наче заклякло десь в повітрі питання – нащо йому кидати те його мирне життя та їхати воювати, ну нащо? Десь зависло в повітрі, незадане та без відповіді. Вони б може й не зрозуміли, як може кликати серце, народжене та перевезене на чужину, але ж таке, що попри все рветься додому.
І йому навіть здалося, що вони або злякались, або співчували йому, або раділи, що не вони зараз з цим наплічником долають тисячі кілометрів на війну. Або що це було – він так і не збагнув достеменно, тільки вилаявся про себе, бо українським бійцям, які на війні, удачі ось так не бажають. За таке й по морді могли би отримати, якби не були німецькими прикордонниками, для яких він мимоволі став подувом крові, і болю, і смерті, що повіяв з тієї малознайомої їм насправді, хоча й не такої далекої, України.
Він розплющив очі та озирнувся навколо, поправивши військову кепку, на якій красувався такий дорогий його серцю тризуб…
