Говорячи про наплічник, з яким є сенс йти по життю, я маю на увазі не конкретно його. Це не про речі в ньому, які ми можемо взяти з собою. Це про наше Я. Про наші відчуття себе та знання себе. Про нашу спроможність та нашу впевненість у собі. Про вміння й навички.
Війна дала мені надважливий урок: я почала бачити різницю між тим, що здавалось мені потрібним, і тим, що потрібно мені насправді. Візьмемо українські реалії: люди мають магазин, склад з товарами, будинок, туди прилітає ракета, все спалює. Людина залишається ні з чим, бо гроші були вкладені в товар. Або все, що людина мала, чим жила – це її будинок, наповнений речами. Втративши матеріальне, людина відчувається спустошеною, бо опиняється наче в глибокій ямі, з якої ой як непросто вибратися.
Можна все своє носити з собою. Працюючі мізки, які продукують нову ідею. Багаторічну самодисципліну, яка змушує тебе щоранку просинатися, де би ти не опинився, робити зарядку, приводити себе до ладу й іти вперед. Чудове здоров’я, над яким ти попрацював заздалегідь, і тепер твій фізичний стан не обтяжує тебе, а навпаки допомагає долати перешкоди.
Це те, що людина вміє. Це те, що людина знає. Візьми таку людину, перенеси її в будь-яке інше середовище – вона залишиться цілісною особистістю. Вона знайде себе, та знайде засоби для існування. Вона організує собі простір та не дасть собі потонути в паніці. Ось про що я.
За останні два роки війни я почала наповнювати цей свій наплічник саме такими речами. Пройшла черговий кількамісячний курс англійської. Купила швацьку машинку та навчилася шити. Зробила щоденні тренування своїм стилем життя. Перевірила своє здоров’я, знайшла слабкі місця та привела їх в норму. Занурилася у нові знання, записалася на кілька курсів, що допомогли мені опанувати деякі навички, які зрештою можна монетизувати.
Я не зупиняюсь ні на день. Щоразу, коли чую звук російського безпілотника над дахом, або вибух в кількох кілометрах від свого будинку, я лише злюсь, що вони відривають мене від роботи над моїми проектами або навчанням. Хапаю ноутбук та йду в кімнату, в якій по дві стіни до вулиці, і яка здається більш безпечною. Нетерпляче чекаю відбію повітряної тривоги, аби не гаяти час та продовжувати наповнювати себе тим, що зробить мене в деякому відношенні бійцем у цивільному житті – здатним піднятися після будь-якого падіння.
І тепер скільки би нових знань чи навичок я не опанувала – мені все здається мало. Мені хочеться навчитися більшому. Я в потоці, який підхопив мене та надав мені сили пройти ці страшні військові роки захопленою тим, що я роблю. З кожною новою навичкою мій наплічник стає важчим, але з яким тим не менш стає легше йти по життю. Більше навичок – легший шлях. Я маю більшу впевненість, що буду захищена від потрясінь. Я маю деякий набір інструментів, який допоможе мені відновитися, відбудуватися, піднятися та відчути себе непереможною.
Урок для мене: людину неможливо зламати, коли в неї світяться очі. Коли все найважливіше знаходиться в ній самій. Вона як складений пазл – всі її маленькі деталі знаходяться на своєму місці. Всі працюють злагоджено. Людина самодостатня. Людина високорозвинена. Людина здатна до самовідновлення. Людина не керована ніким і нічим. Лише самою собою. Незламна й непереможна. Незалежна й усвідомлена.
Мрія, а не людина.
