Саме Харків має чи не найбільше підстав бажати смерті росії, як держави. Той, хто мав все, а зараз все втратив – більше ніколи не матиме підстав йти назустріч цій сусідській потворі, чи миритися з їх нащадками. Як місцева, можу точно сказати, що росія нас вбиває під корінь в деяких аспектах.
Ми будували свій економічний потенціал на двох чинниках:
1. Найбільший ринок в Україні, з якого “харчувалася” вся східна частина нашої країни. Ринок такого масштабу, який у нас був, дозволив народитися й купі місцевих виробників. Купа виробництв одягу, спецодягу, взуття, текстилю тощо. Ми непогано себе почували. Харків завжди вирізнявся тим, що був досить непогано вдягнений. З окупацією Донбасу до нас перестав їздити цей самий Донбас. Кілька міст та містечок відпали одночасно, як покупці та торгівельні партнери.
2. Університети. Наш статус студентського міста будувався на мега розвиненій інфраструктурі вищих навчальних закладів. Кожний з них давав роботу суміжним бізнесам – студенти винаймали житло, заполоняли собою кафе та кав’ярні, нічні клуби, купували одяг та інше в наших крамницях. У нас завжди були студенти індуси, араби – а це валютні вливання в економіку. Кожен університет цих іноземців, вибачте, обціловував – вони приносили гроші.
Тепер ринок вмирає, він не раз палав від влучань російських ракет, а частина торгівельних місць знесена під нуль – там тепер виставки квітів, відкриті площі для пішоходів та здебільшого порожнеча.
Університети перевозять, міксують, приєднують до інших, аби зекономити кошти. Місто не має того двіжу, яким ми відрізнялися від багатьох інших завдяки притоку приїзджих.
До Одеси завжди приїдуть, бо там море. Воно очиститься, розмінується та заповниться купою туристів. Київ завжди буде багатолюдним центром, без варіантів. Львів ніколи не перестане бути туристичною певною Меккою для іноземців. А в Харкові немає моря, він не в центрі, і до нього – страшно.
Тому ненавиджу.
Ненавиджу.
Ненавиджу.
За те, що нас вбили не тільки фізично – нас вбили економічно, вбили наші перспективи. Єдина умова нашого повноцінного відродження – це зникнення поряд того утворення, яке називає себе “рассійская фєдєрація”. Для початку – “бєлгородская народная рєспубліка”, повністю відірвана від москви.
Дуже люблю тепер слухати російських економістів, які розповідають правду – як їм стає погано. Як харків’янка, чекаю їхньої гіперінфляції, насолоджуюсь новинами про закриття їх підприємств, про смерть виробництв, про захоплення їх ринку китайцями. Мені від цього добре. Відчуття таке, що якщо вони вбили нас – принаймні самі йдуть на дно. Ми затягнемо їх туди, починаючи з Курщини, Брянщини, розливаючи вогонь війни їм назад, туди, звідки вона до нас прийшла.
В одному з роликів на Ютубі, про роботу наших дроноводів, натрапила на коментарі іноземців: як так можна посміхатися, коли бачиш на екрані, як керований тобою дрон вбиває російського солдата? Це ж психічно ненормально – веселитися, вбиваючи.
Можна. Нам тепер все можна.
А потім ми почнемо боротися за відродження. Харків мусить боротися неабияк, бо я щиро впевнена, що кожний живе так, як він дозволяє собі жити. Кожний отримує від життя те, на що він згоден.
А ми не згодні.
Ми ніколи не мусимо бути згодні. Ми будемо вигризати в обставин своє майбутнє, як вигризаємо у смерті та війни своє сьогодення.
Характер не знищиш. Він або є, або немає, а тому нам є з чого починати свій шлях знову наверх. Від болю, що відчуваємо, споглядаючи нашу знищену економіку, наші зруйновані будинки, наші незрозумілі перспективи – приходить і злість, і вперте бажання піднятися.
