Я вважаю, в житті не так багато дійсно непереборних обставин, в яких ніщо від нас не залежить. Наприклад, цунамі, чи землетрус. Чи війна – коли ти саме в епіцентрі бойових дій. Пам’ятаєте, як в Туреччині стався землетрус, та люди просто провалилися вниз, опинившись під завалами будинків? Ніхто не був готовий до цього (хоча, якщо прискіпуватись, то там це не вперше, і вони мали підстави будувати будинки, здатні вистояти. Здається, забудовника арештували).
Але навіть якщо перед тобою дорога розійшлася на дві частини і ти провалився під землю – якщо живий і є за що схопитися, то треба хапатися та вилазити наверх. І в прямому, і в переносному значенні.
Я інколи (як ось зараз, тому й пишу) застрягаю на своєму життєвому шляху й, зупинившись, розумію, що ніхто ж мені не винен настільки, скільки винна собі сама. Немає чогось – недоробила. Щось не влаштовує – не змінила. Я не там, де хочу, або не така, якою хочу бути – виключно я, я і я маю над цим працювати.
В той час, коли на Заході та в Америці вчили розбиратися в кейсах (життєвих, бізнесових ситуаціях) та знаходити варіанти рішення – нас вчили зубрити теорію, здебільшого не “випендрюватись” та відповідати смакам більшості. Моє життя склалося би інакше, якби дорослі родичі та сусіди, зібравшись якось на чийсь день народження, не висміяли мою шкільну мрію працювати на телебаченні. Більшість давила. Ламала. І я зробила величезний гак, коли пішла не туди. Ми на початку свого життєвого шляху всі ризикували та досі ризикуємо піти не туди, щоб потім розгрібати наслідки. Зараз я розумію, що в будь-якій ситуації треба продавлювати власні рішення. Тоді винні були не дорослі – винна була я, що не відстояла себе.
Ті дорослі – ворота, які треба було або пробити, або перескочити, або обійти. Тепер якщо є перешкода – не перешкода буде винна, якщо підемо не туди. Бо ми маємо варіанти, їх часто декілька, чого би це не стосувалось. Немає рішення сьогодні – воно прийде вранці, через два дні, через тиждень. Прийде. Та перешкода – своєрідний тренажер для нашого розуму та витривалості.
Зрештою, ось така виходить формула:
– не ний;
– не забувай про себе;
– якщо не знаєш – взнай;
– якщо не вмієш – навчись;
– якщо боїшся – все-рівно йди;
– якщо думаєш, що зможеш – зможеш;
– якщо думаєш, що не зможеш – не дури, зможеш.
Люди можуть і не таке. Пройти сотні кілометрів пішки з окупації на вільну Україну. Вибратись з полону. Пробігти марафон на протезах. Вилізти з-під обвалів зруйнованого ракетою будинку та закривавленим допомагати іншим. Садити картоплю на замінованому полі. Тебе б’ють – ти встаєш. Тебе вичавлюють з рідної землі – ти повертаєшся додому.
Можеш?
Можеш.
