Вона вже похилого віку. Сварлива до біса. Старші сини – давно дорослі дядьки, зі своїми жінками й дітьми. А цей, молодшенький, народився майже в останній момент, коли їй було далеко за сорок. Виховувала сама, бо з батьком його, напевно, відносини не склалися. Слухаючи з-за паркану, як вона кричить, що навіжена, що на свого малого, що на будь-кого (бо їй байдуже на ввічливість), я не дивувалася. Хто ж з нею ще жити буде, як не дитина, якій нікуди дітися? Старші роз’їхалися, а цей малий росте помаленьку та вчиться.
Він виріс, закінчив університет, але для мене, сусідки, він як був малим, так ним і залишився. У мене своє життя, інші міста, кар’єра, відрядження. Лише коли загинув, дізналася, що мале левеня (бо народився в серпні) було найкращим в класі, одним з найкращих на факультеті. Чи була в нього дівчина? Не знаю. Ніколи не бачила. Може ще не склалося, а тепер вже не складеться ніколи.
Мати його – росіянка. Якось опинилася в Україні, оселилася та зустріла тут і Майдан, і початок війни. Звичайно, що була за росію. З піною у рота доводила, що росія – це сила, а війну вона не починала. “Причому тут росіяни?”
Я чула це не тільки від неї, але саме від неї – чи не найгучніше. Бо, повторюю, сварлива, що капець. Брехлива, що інколи краще б не бачити її й не чути. Від таких сусідів паркани й будують, і чим вище, тим краще.
Березень 2022. Місто вибухає. Люди під землею. Все, що нам дороге – палає. Стіни здригаються від вибухів, а паніка така, що не можеш їсти та за кілька днів втрачаєш суттєві кілограми. Левеня потайки збирає наплічник та йде воювати, і лише в дорозі телефонує матері, що не міг інакше. Молодий хлопець, який несподівано виріс, хоча ще вчора бачила його малим та серйозним хлопченям, на якого кричала сварлива матір. Кричала або від того, що нещаслива, або від того лише, що росіянка. Я не знаю, від чого. Лише серце стискалося – що ж ти за потвора така, що немає в тобі ні тепла материнського, ні любові?..
Він повоював лише кілька місяців. Отримав поранення та вже в лікарні помер. Вона ревіла. Вона ревіла без кінця. І тепер кричала, але від болю, що втратила наймолодшого сина. Тепер росія, нарешті, була винна.
Через місяць після поховання їй зателефонували:
– ми шукаємо контакти вашого сина, бо у нас записано, що у нього вільна англійська. Нам би його в Британію, військовим перекладачем…
Вона їх послала, спитавши, де вони були раніше.
А я розумію, що в армії ще незрозуміло що. І документи приходять пізніше, і плутанина, і затримки з оформленням. Йому дали орден посмертно. Його фото повісили і в школі, і в університеті, і на Алеї слави. Мале левеня, яке не могло не піти воювати, бо виріс Людиною.
Вона ж кричала на нього всі роки, замість любити. А може це любов у них, росіян, така, спотворена. Принаймні для мене ця дитина виросла Українцем.
Реальна історія. Болить. Давно хотіла написати.
