“ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО” Метью Макконагі

Орієнтовний час читання 1 хв читання

Я закінчила читати цю книгу годину тому, відклала й замислилась над тими висновками, які я можу зробити. Адже книги такого типу мусять не тільки розважати, точніше не стільки розважати, скільки чомусь вчити. Принаймні автор хотів би, щоб його книга відіграла саме таку роль в життях читачів. Інакше не було би там стількох висловів, винесених окремо думок, часто філософських, які точно претендують на звання прикладів життєвої мудрості.

Щиро вражена тією свободою, яку він мав і має. Народитися в одному місті, вчитися в іншому, стажуватися на іншому континенті, отримати можливість подорожувати країною та жити в автівці, щодня бачити нові обличчя, нові локації. А як вам такий приклад, коли сниться сон про Африку, і ви кидаєте все, щоб поїхати туди? Просто тому, що хочете зрозуміти, для чого вам той сон наснився, і можливо в Африці ви знайдете на нього відповідь?..

Я відношу такі рішення до молодого віку (його “поносило” світом, коли ще не виповнилося тридцять), до волелюбного характеру та вміння ризикувати. Але сідаючи за написання цього допису, я не мала намір описувати характер та життя актора. Мені більше до вподоби вишукувати приклади, як бути, як думати, як діяти. Те, що надихне та вмотивує.

Тому нижче я викладу декілька думок з книги, які видалися мені важливими, та доповню їх власними судженнями.

Отже:

«Зелене світло» означає «йди»- рухайся, не зупиняйся…

… У житті зелене світло є підтвердженням того, що ми на своєму шляху…

… Це схвалення, підтримка, похвала, подарунки, олія в наш особистий вогонь, вигуки на кшталт «молодець!» і жага…

… Натрапити на зелене світло – певна майстерність: намір, контекст, міркування, терплячість, передчуття, життєздатність, швидкість і дисципліна…”

Майже все, про що говорить Метью – про наші зусилля. Я ніколи не покладаюся на удачу, бо не дуже вірю в такі неконтрольовані нами речі, а тому тут виокремлюю те, що мені зрозуміле. Намір – це наше сильне бажання та згуртованість, ми бачимо напрям, куди хочемо дійти, і готуємо себе до довгого, часто нелегкого шляху. Намір тісно пов’язаний з нашим розумінням себе та наших цілей. Терплячість – наше вміння керувати своїми емоціями. Погодьтеся, коли емоції керують нами, а не ми ними, ми перекреслюємо і наміри, і контексти, й зусилля. Швидкість і дисципліна – теж плоди наших власних зусиль, нашої роботи над собою. Вони не падають нам з неба, і тільки ми можемо їх напрацювати. І десь поза цими сильними базовими речами я допущу таку річ, як передчуття, як щось незриме, бездоказове, але не без цього. Це як вишенька на торті. Братися за серйозні речі без наміру, терплячості, дисципліни, лише керуючись передчуттями – доволі ризиково, а тому ці речі повинні бути в комплексі. І тоді ми виробляємо в собі певний режим, в якому виходимо на життєвий шлях та отримуємо для себе дійсне зелене світло, рухаємося по ньому сильні, розумні, вперті. В ідеалі щоб нас по ньому не несло, як при ожеледиці, а ми чітко керували своїм рухом, самостійні, усвідомлені та вмотивовані.

Принаймні такі висновки я для себе зробила з цієї цитати.

  • «Мій випускний клас у школі, я був на коні… Я водив пікап, возив у ньому дівчат бездоріжжям після школи…

… Обміняв свій пікап на карамельно-червону 300ZX з Т-подібним верхом… Тепер у мене був червоний спорткар… У мене й близько тепер не було так багато побачень, як колись. Здавалося, дівчата втратили до мене інтерес.

Що сталося?

Я не розумів.

А потім одного дня мене осяяла думка. Я втратив свій пікап. Я втратив зусилля, напористість, поїздки грязюкою. Я втратив веселощі.

… Я став лінюхом, занадився надто часто дивитися в дзеркало на своє волосся, розраховуючи, що всю роботу за мене зробить мій червоний спорткар, а він справлявся хріново…»

Тут думка наступна: те, що ти маєш, не замінить того, хто ти є. Звичайно, ти можеш мати те, що хочеш, але не варто думати, що ці речі роблять тебе цікавішим, розумнішим, дієвішим – як-то дорогий годинник, смартфон чи автівка. Якщо ти порожній, як особистість, то матимеш понти, і виглядатимеш підлітком навіть у сорок, п’ятдесят чи більше. Обернемося довкола – пострадянський «менталітет» виховав таку любов до понтів у мільйонів наших людей. А потім ми маємо чиновника, який завдяки шкіряному кріслу та доступу до бюджетних грошей вважає себе царською особою, при тому може бути як особистість дрібною та недалекою людинкою. Згадаймо нав’язані нам росіянами фільми про бандитську «романтику», подивимось на кортежі, навіть у нас сьогодні, на сумочки депутатів з величезними кричущими логотипами відомих брендів – це все той самий «карамельно-червоний 300ZX з Т-образним верхом». Це він, який, як вважають описані мною люди, зробить за них всю роботу.

Я цей урок вивчу та запропоную зосередитися нам на власній якості, на певних чинниках саморозвитку, самовдосконалення, що роблять нас особливими більше, ніж будь-який блискучий камінець на нашому пальці. Це здається мені ознакою дорослості. Зокрема нам всім буде цікавою людина та, яка захопить нас своїм характером, своєю харизмою, своєю силою, мудрістю, інтелектом… Ми оберемо її для спілкування швидше, ніж щось порожнє, хоча й блискуче.

Чи я помиляюсь?)

  • «… я маю пройти крізь це пекло, аби дістатися іншого боку. І я зміг. Ми не можемо цілком цінувати світло без тіні. Нас треба вибивати з балансу, щоб ми знайшли свою опору. Краще стрибати, аніж падати. І ось я тут…»

Безвідносно до конкретною життєвої ситуації автора, про яку тут йшлося – досить влучні слова, які змальовують наше, українське, сьогодення.

Більшість з нас не здатна навчитися цінувати світло без тіні – наприклад, не вміла цінувати незалежність, допоки її не захотіли відібрати у нас росіяни.

Більшість не бачила, не розуміла, не знаходила свою опору, допоки війна не вибила нас з балансу. Комусь лише війна допомогла зрозуміти, що йому важливе, і хто він на цьому шматку європейського простору.

Я – українка. Зізнаюсь, народившись тут, на Сході України, усвідомлення того факту, що я українка, мала якесь теоретичне. Зростання, формування, усвідомлення проходило серед тотального впливу росіян, які сюди щемилися, як у відчинені ворота. Звичайно, дякую долі, що до росії ніколи не хотілося, хоча би так. Але щемливе, болюче усвідомлення, що я маю честь жити саме в Україні, прийшло з початком Майдану та війни. Мабуть, мене теж доля повинна була вибити з балансу, щоб я знайшла свою опору.

  • «Я не хотів втрачати свої молоді роки, готуючись до решти життя.»

А ми ж звикли до якоїсь системи. Спочатку школа, потім ВИШ, потім місце роботи, потім… Купа правил, ще з совка, що, як і кому робити в цьому житті. Так жили та навіть зараз живуть багато людей навколо нас. Ми відкладаємо найкраще на потім, ми боїмося зробити кроки назустріч, боїмося ризикувати, часто не віримо, що можемо, бо й не пробуємо. Сьогодні наші діти, наші онуки мають більшу швидкість, і тільки ми можемо пригальмовувати їх, бо боїмося.

А не треба. Варто й нам жити сьогодні, а не готуватися до решти життя (трохи не те мала би написати, бо готуватися не завадить в плані розумних дій, то інша тема, а в даному випадку мова про відкладене життя. Так точніше). Життя коротке. Ми так ніколи й не вдягнемо найкращу сукню, бо «нікуди». Ми так ніколи й не скажемо важливі слова, які мали би бути сказаними. Ми так ніколи не зробимо крок назустріч своїм мріям та цілям, і тому та сама решта життя ризикує стати геть ніякою. Ми лише будемо бідкатися, що не жили, не діяли раніше.

  • «Займися собою, потім займися світом».

О, як я люблю такі настанови). Не варто лізти навіть в президенти, якщо ти не маєш ні стратегії, ні знань, ні розумінь, не маєш сили волі та принципів, які тримали би тебе прямо, роблячи людиною сильною, людиною-Лідером по суті, а не по назві. Якось так.

  • «Найліпшою тактикою є усвідомлення проблеми, стабілізація ситуації, підготовка відповіді й відповідь».

Додам, що так вміють далеко не всі. Росіяни – ті взагалі є прикладом біомаси, яка проблеми не усвідомлює взагалі, а тому все інше не матиме значення. Ми ж інші. Ми відриваємося від болота, від стереотипів, від пропаганди (хочу вірити). Бо якщо не відірвемося – про розвиток критичного мислення нашому народові можна знову забути до наступної війни. Усвідомити, що з росіянами дружити не можна, довіряти їм не можна, –  у нас вийшло запізно. Тому ми вчасно не стабілізували ситуацію, а відповідь виявилася не підготовленою, а «на ходу», так сказати. Через цей хаос загинуло занадто багато наших людей.

Якщо перенести ці настанови в наше особисте – то краще би нам вчитися покладатися на самих себе. І тоді ми навчимося створювати, знаходити, змінювати та змінюватися. Вставати на ноги після падіння та ще багато чого цікавого та корисного.

Наостанок така цитата:

«Я зібрав усі свої записи про п’ятдесят років життя, які нотував впродовж тридцяти п’яти з них, і взяв їх із собою в пустельні місця, щоб розгледіти в них розсудливість, почути їхню історію й описати те, що я маю: себе…

… У кожному місці я дивився собі в очі. На всі мої п’ятдесят років. Було страшно. Наодинці з людиною, яка відповідальна за все. З людиною, якої ніколи не зможеш позбутися…»

Дуже пронизливі слова про те, що за наше життя відповідальні ми самі. За те, що зробили і не зробили. Що сказали й не сказали. За те, через що переступили та з чим змирилися. Усвідомлення своєї відповідальності зробило би нас непереможними, адже сильна людина виходить з того, що саме від неї залежить, яким шляхом вона піде далі. Слабка ж шукає винних.

Слабкі люди, які не усвідомлюють своєї відповідальності – керовані люди. Мені дуже страшно було би бути однією з тих, чию долю формують чужі рішення. Завжди є вибір, або очевидний, або ж ми можемо його побачити згодом, після роздумів, після певних наших кроків.

Але вибір є завжди.

Дякую, що приділили увагу.  

Вам також може сподобатися

Більше від автора