Ми п’ємо каву в кав’ярні, у місті, яке щодня під ворожими бомбами. Не бачилися останні два, чи скоро вже три роки. Вона звикла не просто працювати – а пахати, щоб заробити на життя. Втомлена, навантажена справами, але в очах смішливі чортенята. Люблю цю мою давню знайому, бо вона шалено мене стимулює. Якщо може вона – можу і я.
– Ми взяли землю в оренду, я тобі розповідала, – вона розмовляє швидко, намагаючись у короткий проміжок часу втиснути максимум інформації. – Засадили огірками, помідорами…
Я розумію, де це. Це в області, але теж недалеко від кордону.
– Над нами літають дрони, звичайно, але ж ми працюємо. Все над нами літає. Там є інші фермери, ми з усіма познайомились, у добрих стосунках, але вони зазвичай висаджують пшеницю, соняшник, а ми – овочі. Нам вода потрібна. Засуха яка була цим літом…
За вікном гуде нескорене місто, їздять трамваї, поки є світло. Час від часу заходять військові, за кавою. Атмосфера неймовірна.
– … Голова громади – дівчина. Так ось, вона, як кажуть місцеві на селі, коханка якогось чиновника, з поліцейських. У неї там і бізнес – ресторан, крамниця. Не буду казати, що нічого не робить для села – щось робиться, але ж попри це її вже ненавидять. Не дає працювати дуже багатьом. То те її не влаштовує, то се. Зокрема ми зробили абсолютно всі документи, щоб зі ставка брати воду – нам же полив вкрай необхідний, ти розумієш. Огірки, помідори…
… Їй самій цей ставок потрібен. У неї на нього плани. Збирається там ставити рибацькі будиночки та робити черговий бізнес. Ми, фермери, їй тільки заважаємо – вона й поліцію на нас викликала, і до документів прискіпується… Комусь землю не дає, комусь – почати будівництво.
Зітхає, замислюється на секуду. Потім знову ті чортенята.
Моя знайома не з тих, хто здається. За ці останні роки тільки войовничіша стала. Ми коли всі тут в березні 2022-го збирали себе до купи від паніки (мене аж на Тернопільщину занесло на 2,5 місяці) – вона на тому полі з чоловіком продовжувала опановувати фермерські навички. Ні, вже не зламаєш. Кидала мені відео, як вони спочатку висаджували в теплицях ті саджанці. Лагідно проводила долонями по зелененьким паросткам. З ранку до вечора вони, жителі великого міста, працювали на тій землі. Потім поле – наче нескінченне, і його треба підготувати, найняти техніку. Потім висадити. Потім обробляти. А над головою і ракети, і дрони…
– … Влада така, що мала би принаймні не заважати. Податки платяться, документи всі маємо. Але ж ставок… І все це поряд з кордоном. Кому бізнес – а кому корупція, бо саме за чужими ресурсами до влади й обирався…
Кава тут смачна. Атмосфера чудова. Місто стійке. А реалії підприємницьої діяльності в часи війни – сумні. Я ідеалістка – я хочу, щоб кожного, хто залишився тут працювати, цінували. Бо він сам на себе заробляє. Він НЕ висить на соціалці. Бо він звик на повну вкладатися в те, що він робить – о, як я люблю брати приклад з таких людей! А якесь дрібне та безсовісне лізе до влади. Ми, звісно, нахапалися корупційної складової від росіян, але ж і власних теж ми виховали. Тим, що вчасно не притиснули хвоста. Не дали по руках. Дозволили думати, що якщо ти обираєшся головою села, чи громади, чи міста, чи навіть країни – то тепер всі надра твої. Всі люди – твої піддані. Всі ресурси – твої. Що крісло, кабінет, медіа чи хоча би місцевий ставок – тепер належать тобі чи не навічно. Багато хто з них, “голів” так і думає, – а навкруги досі війна.
Досі клята війна.
