Слухайте, абсолютно приватна історія. Моя особиста. До бомбардувань Харкова моє життя проходило більш менш спокійно (і мене це лякало). Саме велика війна надала мені бажаного прискорення – але це прискорення я воліла би отримати від будь-чого, але не від війни. Нехай би це були якісь великі зміни в оточенні, в роботі тощо – що надали би мені ось такого пенделя, що я одразу, як прийшла до тями, взялася за декілька проектів.
Козероги рідко вміють жити без досягнень (так, приємно познайомитися). Ми в процесі досягнення власних цілей просто щасливі. Ні, щоб жити собі тихенько, насолоджуватися квіточками та пташками (о, боже, ні!) – на деякий час нас це може зацікавити, не без цього. Але потім ми лякаємося нашого беззмістовного (на нашу думку) існування, купуємо планувальник та починаємо записувати рядки тих цілей, до яких хотіли би дійти. І нехай це буде хоча би список домашніх справ – він надихне на те, щоб зробити ще більше.
Так ось, повномасштабне вторгнення росіян спочатку вигнало мене з власного дому. Потім, дорогою на Захід, вже до кінця першого дня “подорожі” я почувалася як риба у воді. Я почала свій шлях десь о сьомій ранку, через забиті автівками автошляхи та затори, і лише о півночі потрапила до Кропивницького. Це було переше місто, де треба було зупинитися на ніч. Весь цей час я була водієм, була психологом і собі, й родині, а також організатором – де заночувати, як знайти контакти того чи іншого, куди їхати, з ким і про що домовлятися. О, мозок працював як годинник, навіть попри шалену втому. Я нарешті була на своєму місці. Колись забуті відрядження по Україні, зокрема по Донбасу, наче повернули мені звичну впевненість та спокій. Це при повній невідомості щодо того, чи буде куди повертатися, чи залишиться мій будинок цілим.
І я зрозуміла, що якщо й була якась інерція в моєму житті до цього, вимушена, яка робила мене нещасною – то ось він, шанс змінити це своє життя. Війна виштовхнула мене з теплої ванни та поставила перед краєм прірви: “давай, вирішуй щось, зараз і швидко. Як раніше вже не буде”.
Ніколи не буде – хочу додати. Та й чи треба туди, як було, прагнути? Повторюю, це моя особиста історія. Для мене кожна сходинка, що вверх, що навіть вниз – це інші умови, це нові завдання, це інша точка відліку, з якої треба далі. Якщо доля скидає тебе вниз – ти можеш показати, на що ти годен, вибравшись звідти. При цьому ти:
- Згадуєш, як опрацьовувати інформацію.
- Змушуєш свою лінь та інерцію заткнутися і не заважати тобі.
- Змінюєш оточення.
- Змінюєшся сам.
- Отримуєш нові шанси.
- Отримуєш новий досвід.
Я перемагаю навіть в цьому разі, бо отримую можливість через випробування додати собі сили та витримки. Аби тільки близькі люди були живі та здорові – все інше не мало би лякати.
Я купила швейну машинку та навчилася шити. Тепер, якщо мене занесе кудись далеко і у мене буде невеликий вибір – я щось вмію робити руками. Я відновлюю свої знання англійської (зараз проходжу курс, наступний – вже вільне володіння) – і якщо що, то мене не спіймаєш на неготовності до змін. Будь де я знайду вихід та зможу отримати те, що шукаю. Я створила цей сайт, який ви маєте зараз змогу читати (щиро дякую вам за це). Я щодня займаюся спортом. Щодня. За дуже рідким виключенням. Моє недопрацювання – треба було піти на курси надання першої допомоги набагато раніше, але піду найближчим часом. Я пишу наступні книги, вони в процесі створення. Перевірила стан свого здоров’я і впевнилася, що найбільш лякаючі хвороби мені не загрожують, і сюрпризів найближчим часом у мене не буде (а нащо вони по відношенню до себе, хіба не простіше перевірити все заздалегідь?? А ще я купила гітару. З гітарою поки що… Ну, треба знайти час та виконати дану собі обіцянку – це для душі.
Тобто найбільш правильний час для зрушення з місця нашого життя був вчора. Якщо вчора ми щось не зробили – мусимо почати сьогодні. На крайній випадок – завтра вранці. Бо війна не те що говорить, вона кричить: “робіть щось швидше, бо не встигнете!”
Я не хочу помирати. Я щиро вірю, що попереду в моєму житті мене чекають тільки найкращі роки. Найкращі за дитинство та юність знаєте, чому? Бо усвідомлені. Бо якщо раніше від мене залежало менше – то зараз і надалі від мене залежить набагато більше. І це щастя – керувати своєю долею настільки, наскільки ти собі це дозволяєш.
Скажіть, що згодні)).
