Час від часу бачу людей, НЕ пенсійного віку, які щось продають на стихійному ринку. На таких “ринках”, які створюються стихійно на вулицях міста, на шляхах великої кількості пішоходів, які, скажімо, йдуть до станції метро. Мова не про професійних торговців, які люблять свою справу, а тих, хто наче не на своєму місці. Наче в безнадії.
Я не знаю про них нічого, я не наважуся їм щось радити. Я лише маю свої внутрішні мовчазні думки, коли бачу, що вони інколи мого віку або навіть молодші, але в їх очах вираз загубленості. Таких людей я можу зустріти будь-де.
За своє життя я мала досвід такої самої загубленості, коли шукала роботу між звільненнями. Інколи було дуже страшно. Інколи було відчуття паніки. Інколи було лячно так, що щоденна напруга не відпускала й вночі, час йшов, результату не було. Я відчувала себе залежною від обставин, від рішень інших людей. В ті роки ще було складно з домашнім інтернетом, роботу ми шукали по щоденним оголошенням в популярній газеті міста, або ж у головному відділенні Укрпошти на ЮЖД (харків’яни пам’ятають), де були кабінки з комп’ютерами та похвилинна оплата інтернету.
Але також я маю досвід того, коли зрештою перестала боятися змін та невизначеності. Коли почала пробувати працювати на себе. Коли не спрацьовувало щось одне – але спрацьовувало інше. Навіть коли думала, що спрацює, але програвала – все-рівно вже страшно не було. Зникло відчуття залежності від рішень людей – з’явилося відчуття самостійності, навіть коли результати були негативні. Від думки “коли вже я знайду роботу” я прийшла до думки “що мені потрібно, щоб цей проект запрацював?”
Дивлячись на людей, в чиїх очах страх, і він кидається в очі оточуючим, – я знаю, що майже завжди є вибір. Я можу бути на їх місці – а можу бути на місці незалежного фрілансера, який налаштував заробіток в інтернеті. Я можу бути на місці людини, що бачить лише один-два шляхи існування – а можу бути тим, хто має їх безліч, і успішно застосовує.
Я можу думати як той, хто звик програвати бій з випробуваннями – а можу думати, як переможець, якому черговий ляпас долі лише надає прискорення. Можу боятися – а можу діяти.
Справа лише за “дрібницями” – знання (я би повторила це тричі), мета та дія. А під час війни, як кажуть, сам бог велить так мислити.
