Вони сиділи на лавочці в дворі багатоповерхівки. Вагітна молода жінка, чоловік років шістдесяти, дівчина-підліток та бабуся, посивіла, але жвава.
Вересень вже готувався зайти в місто, попередньо покривши землю пожовклим листям. Дрібним, сірим, висушеним палючим літнім сонцем. Попри ще сильну спеку, яка дивувала містян цим літом, вересень вже був на старті, дихаючи нічною прохолодою.
– Ти, дитинко, як себе почуваєш? – Старенька співчутливо оглядала вагітну жіночку. – Коли тобі?
Та замислено подивилася в небо, мабуть підраховуючи дні, які залишилися до пологів:
– Через два місяці та два тижні, десь так.
– О, та в мене день народження буде якраз! – Сива бабуся повернулася до інших. – А ви що ж, сусіди? Може прийдете, стару розважите? Сама живу. Не знаю, чи сина відпустять з фронту, провідати мене.
Чоловік, що сидів поряд, мовчки запалив цигарку. Мовчки набрав повні легені диму та випустив його в спекотний простір.
– Ви, Михайлівна, не біжіть поперед батька в пекло. Дайте дожити. В цьому місті що не день – то подарунок. Правда ж, мала?
Дівчинка-підліток не одразу зрозуміла, що звертаються до неї. Вийняла з вух навушники:
– Що? А-а-а, так…
Знову їх одягла та продовжила хитати головою в такт музиці. Білі кросівки вистукували ритм по землі.
Бабуся посміхнулася, відмахуючись від цівки диму, що йшла від цигарки сусіда.
– Ану, Дмитро, припини палити. І без тебе весь двір у диму. Що тут сьогодні відбувається, чому людей так багато? Хто вони? Я їх не знаю.
Двір дійсно був заповнений людьми, а повітря просякнуте димом. Там, де завжди було чисто й Михайлівна щовечора поливала висаджені квіти, тепер лежала купа каміння. Бите скло розлетілося по парковці, побивши стару автівку Дмитра. Ось підігнали техніку й суворі люди, викрикуючи один одному команди, полізли туди, звідки ще йшов дим та палав вогонь.
Молода вагітна жінка позіхнула, вмощуючись на лавочці зручніше.
– Олеже, Олеже!! Ти чого такий заклопотаний? Мене шукав? А я ось тут, з сусідами сиділа… – Але чоловік, до якого вона зверталась, пройшов повз неї зі скляними очима та розгубленим поглядом. Руки його тряслись, а обличчя було порізане склом та кровоточило.
– Олеже! Ну що ти?!!…
Він її не бачив, пройшовши в метрі біля неї, наче її й не існувало зовсім.
Хтось протяжно кричав чи то від болю, чи то від жаху. Автівка Дмитра зрештою вибухнула, бо на неї впав палаючий шмат утеплення з верхніх поверхів.
– Он моя мама! – Дівчинка-підліток помахала їй рукою. – Мене шукає? Ні, мам, я ще тут посиджу. Втомилася. Дуже втомилася, мамо… Музику послухаю…
Ні, не чує її мати, та не бачить.
Люди кудись бігли, до когось голосно кричали, звідкись зверху звали на допомогу. Дмитро задер голову наверх:
– Треба було закрити двері на балкон. Кішка вистрибнула. Знову жінка буде сваритися.
– Та ось твоя кішка, Дмитре, – Михайлівна нахилилася до брудної тваринки з обгорілою шерстю. – Машка, кс-кс-кссссс… Йди сюди, заразо!.. Дмитре, чого вона не йде? Вона в тебе сліпа? Глуха?
Кішка шмигнула під лавку, увертаючись від десятків ніг, що бігали по двору. Поряд зупинилися медики:
– Ну що, є шанси?
– Ні. Вони вже все…
– Шкода дитину. А ця дівчина вагітна…
– Так. Й інші не вижили.
Дівчина вже ніколи не народить, а її Олег не побачить сина, на якого чекав. У Михайлівни вже ніколи не буде наступного дня народження, їй навічно буде сімдесят дев’ять. Кішка Дмитра більше не побачить свого хазяїна, а дівчинка-підліток не почує плачу своєї безутішної матері.
Десь на болотах пролунають голоси чи то людей, чи то нелюдей, що “мало ім!! Ма-а-а-аало!!! Кройтє іх ещє, нацистов!! Та-а-ак ім і на-а-адо!!!” Лунатимуть до сказу, до хрипу, допоки не захлинуться у своїй ненависті. Вогонь у дворі загасять, руйнації приберуть…
І вересень неспішно вступить на розпечений асфальт великого гордого міста, з якого комунальники старанно вимітатимуть пожовкле від спеки листя. Старанно й щоденно, бо коли наводиш лад у пеклі – навіть пекло здається таким, що його можна пережити.
Навіяно моїм щоденним життям у Харкові.
