Олена Кудренко
З-під цеглини стирчала обпалена вогнем рука, стара, кістлява, з довгими почорнілими нігтями. Рукав кофтини, в’язаної, криваво-червоного кольору, теж обгорів та тепер висів шматтями. В цій же купі поряд лежав чийсь розбитий телевізор, тут же дитяча іграшка з пластмаси, поплавлена від жару, биті тарілки, залишки котячого будиночку…
– Допоможи мені вибратися…
Євгенія сиділа поряд, на землі, запаливши цигарку. Одяг розідраний, босоніж, на плечах чужа ковдра, яку хтось турботливо накинув їй на плечі. Синці, порізи, на обличчі теж, і вона відчувала солонуватий присмак крові на своїх губах. Почувши слабкий голос тої, що лежала під цеглинами, гірко посміхнулася:
– Не допоможу. Мені на тебе начхати.
Нічний холод пробирав до кісток, підіймаючись від босих ніг вверх, по всьому тілу, але Євгенія його майже не відчувала. Галас навколо доносився до неї наче здалеку. Рука в криваво-червоному рукаві поворушилася, намацуючи якусь опору поряд, але пальці занурювалися в попіл.
– Безсовісна. Все життя живеш як вважаєш за потрібне. Он, сама посивіла, як стара. Схаменися, егоїстко, скільки ще ти можеш так жити?! Ти всього лише дрібна, ледь помітна мураха на цій землі, але ж уявила про себе… Нічого від тебе не залежить, чуєш?!!
Стара в червоній в’язаній кофті давила на совість. Нав’язувала відчуття провини. Змушувала зневіритись у собі. З-під каміння почувся тихий глузливий сміх.
– І нічого вважати, Женько, що ти пуп землі. Спустися на землю, нещасна…
Євгенія зле посміхнулася.
– Так спустилася вже. З третього поверху злетіла. Як бомба в квартиру влучила – так і спустилася. Вилетіла, як м’ячик. Лежи вже там, дурепа, й рота закрий. Чого прийшла так рано, га?
За рукою з-за диму та темряви з’явилися очі. Темні, пронизливі, злі. Вони впилися в Женьку, як пиявки, і погляд важкий, чорний, наче придавив своєю вагою.
Дитяча іграшка плавилась та поширювала сморід. Це була лялька. Велика ошатна лялька, тепер з обгорілим волоссям та брудом на пластиковому тілі, наче як сама Женька. Хіба що крові у ляльки немає. Але якась байдужість до смерті у обох майже однакова. Тільки пластмасова іграшка не вміє відчувати та думати, а Женька байдужа через впертість.
– Ну то що, нещасна, витащиш мене звідси? – Чорні очі блимкнули злістю.
Женька відкинула цигарку та підвелася на ноги. Зненацька таки відчула нічний холод та голоси людей навкруги. Гомін вдарив, увірвавався в її свідомість. Вогні полум’я вихоплювали з темряви обличчя сусідів, рятівників, дітей, домашніх улюбленців, наляканих, втомлених, поранених… Здригнулася та щільніше загорнулася в ковдру.
– Ні. Я тебе не кликала, стара. Я тут головна, в своєму житті, чуєш?! Я тебе не кликала. І не покличу.
… Смерть на секунду заплющила темні очі від безпорадності. Чорні пальці судомно скорячилися. Вона була впевнена, що прийшла туди, куди повинна була. До тої, яка й так щодня могла померти в цьому місті, над яким нависла війна. Днем раніше, днем пізніше – яка їй, дурепі, різниця?
Але Смерті й на думку не спало, що є безліч людей, які навіть в таких умовах і не думають її боятися. Женька стояла на холодній багатостраждальній землі, притиснувши до грудей сусідського кота, вкриваючи його своєю ковдрою, а очі її вишукували в натовпі постраждалих когось, кому вона, й сама постраждала, ще могла якось допомогти. І менше за все сьогодні її хвилювала стара непрохана Смерть…
Навіяно подіями в Харкові.
