Де та межа, за якою ми підемо на якісь поступки росіянам?
Її, напевно, немає.
Як казав колись росіянин Задорнов, порівнюючи нас усіх з американцями, на той час записуючи і українців в той самий “одін народ” – “наш человєк вєздє выживєт”. Тобто ми, нащадки радянських експериментів, знайдемо в собі сили жити навіть в нелюдських умовах. Без американського та європейського комфорту. Бо у нас його і не було.
Зараз знаєте, яка ситуація зі східним прикордонням? Людей евакуюють, а вони потайки повертаються в обхід блокпостів, знаєте, для чого?
Не тільки тому, що сумують за домом.
На городи повертаються. Копати та саджати. Без світла, тепла та даху над головою. Вперто чимчикуючи намальованим в своїй голові власним маршрутом. Так, ці люди не вміють вчитися сучасним професіям, не вміють в IT, не вміють опановувати іноземні мови – більшість з цих людей похилого віку, або звикла жити в селі. Зрештою, змінюватись не кожен вміє через інерцію та страхи покинути зону комфорту (психологічно). Але ці люди вперто виживають.
Воно літає, вибухає, знову когось ховають, когось рятують, когось лікують, розбирають чергові завали, – вони, які вижили, оговтаються від гострої реакції на стрес та продовжать виживати попри все.
Ранками відкриються магазини на генераторах. Завезуть свіжий хліб. Заповняться ринки продавцями й покупцями. Автівки заполонять міські та міжміські дороги. Хтось буде лаятись на ями, хтось буде підмітати тротуари. Хтось пересаджувати квіти. Хтось нарешті відновить побиті вітрини та відновить бізнес.
Пишу цей текст, а в моєму районі дві години тому ракета поцілила в поле, між населеними пунктами. Харківський район. Загинув тракторист, що працював на полі. Я навіть не сумніваюсь, що згодом на його місце виїде наступний. І буде працювати. І люди продовжать потайки повертатися під обстріли, щоб посадити городи. І будівництво якогось нового меблевого виробництва не зупиниться. І в магазини завезуть свіжий хліб…
Ми не маємо межі, за якою ми захочемо про щось домовлятися з росіянами. Бо без світла, без тепла, без води, втрачаючи життя, — приводимо себе до ладу та йдемо далі.
І якби той Задорнов був живий – він може й досі вважав би, дивлячись на витривалих українців, що ми зовні наче один народ. Я би порадила йому витривалість оцінювати не по чудовим, сильним, мужнім українцям – а по власним недолугим байдикуватим співгромадянам.
І не примазуватися, не притулятися до українців жодним боком.
Фото з Харкова.
