Вона палить цигарку за цигаркою, спостерігаючи за майстрами з Харкова, що приїхали лагодити розтрощені п’ятиповерхівки. Тут кожна покоцана: або вилетіло скло з вікон, або дах пробитий, або дірки в стінах, або ж все разом.

Вона зиркає на майстрів, змушуючи їх зіщулюватися під її прискіпливим поглядом, наче перетворюючи з чоловіків на дрібних комашок.

Важко працювати під таким наглядом. Керівництво, яке відправляло у відрядження, про такий нагляд нічого не казало. В неї вже купа недопалків під ногами, і вона все зиркає та зиркає.

– Чуєш, ти?! – Вона підходить ближче. – У тебе тут товщина менша, ніж було. Ось я піду зараз візьму, чим заміряти, та заміряю!

– Свят, свят, свят, – потайки хреститься один з майстрів. Потім вголос:

– Жіночко, ви не розбираєтесь в цьому.

Нащо він це сказав? “Жіночка”, здавалося, ладна була довести, що розбирається геть у всьому. Відьма. Недарма у неї в однієї величезне вікно залишилось цілим, неушкодженим. Ракети літали і вправо, і вліво, а її вікно навіть не репнуло. За склом погойдувались важкі оксамитові штори криваво-червоного кольору, наче випита кров нещасних харківських будівельників, що потайки намагалися використати менше матеріалів і “вициганити” собі на кишенькові гроші.

Не вийшло. Бо в цьому місці й кішки, здавалося б, дивляться на тебе і знають, що ти хочеш зробити. Нелякані, бо вже задовбалися лякатися – Чугуїв все ж таки. Що тут тільки не літало, а місцеві бабці так само жваво бігають в ліс по гриби.

– Баб Надю, ви звідки? – Один з військових з подивом роздивляється повний кошик грибів, який маленькій бабці наче й підняти складно, не те що тягнути кілометр чи два.

– Ой, Ярославе, та ж бачиш…

– Що бачу, баб Надю?! Що там міни в лісі, ще нерозірвані? Без ноги хочете залишитись, чи шо?

– Ярику, та я ж чула, що вони через добу-дві самі підриваються.

– Де вони самі підриваються? Ви з дуба впали? Вам гриби важливіші за життя? Нє, ну що за жінки в Україні…

– Які є. Он, дивись, Вєрка як на тебе зиркає. Давно око поклала. Хороша дівка, бойова. Палить лише, як паровоз.

Краще б не нагадувала за Вєрку. Бо Ярослав вже намагався обходити цю вулицю десятою дорогою. Наче й нормальний чоловік, мужній, в сірій зоні постійно життям ризикує, під обстрілами на адреналіновій хвилі не раз балансував, щоб не загинути. Але тут поблизу лише один магазин, і його ніяк не оминеш. Старенький, совдепівський магазин, гордо названий “універсам”. А Вєрка поряд живе, напевно, виглядає на нього кожного разу, з-за своїх кривавих оксамитових штор.

– Баб Надю, щоб до лісу більше не ходили. Я серйозно.

Та лише руки в боки та суворо дивиться на нього, бороданя з пронизливими темними очіма, як на маленького. В очах читається по-материнські поблажливе: “що ти, Ярику, мене тут жити вчиш? Я тебе, малий, як кабан жолуді поклацаю. І Вєрка здасться тихою та скромною.”

Вголос лише оманливе:

– Гаразд, Ярику, не піду. Ну дійсно, що мені там, в тому лісі, робити, коли грибів там повно?..

– Баб Надю!!

– Та зрозуміла я, зрозуміла. Пирігів з грибами нароблю. Вєрку пригостиш.

І пішла собі далі, з повним кошиком. Розтрощене все навкруги. Пробиті дахи, дірки в стінах. Вікна з фанери… Але ж кому вони підкоряться, ці українці, якщо й війні не підкорилися?..

Схожі записи