П’ята ранку, і дощ з усієї сили стукає по даху – уявляю, як змиває чиїсь сни геть, як і заливає чиїсь позиції…
За майже десять років війни виросли діти. Постаріли батьки. Заростають травою поля. Понівечені російськими обстрілами будівлі заливає дощем, як невдовзі буде засипати снігом. І хтось воює всі ці роки, забувши своє попереднє життя.
Хоча правильніше сказати, не забувши – залишивши його в іншому вимірі. На вже майже десять років…
В нього успішний бізнес, був, але він кинув його та спить на карематі, в кращому випадку, в лісі під Куп’янськом. І в цей час його накриває злива. Він шалено втомився за ці роки, і мріє про океан.
В нього кар’єра, була, але він кинув її та зараз десь під Токмаком. Бо до моря треба дійти в будь-якому разі. По замінованим полям, які не встигають заростати травою, бо заміновані, і тепер підпалені росіянами як буферна зона між люттю і відчаєм.
В нього було життя за кордоном, бо виріс на чужині. Але повернувся в Україну, щоб воювати, бо ж не вбачає для себе іншого рішення. Це коли внутрішній голос не залишає тобі сумнівів, бо ж правильні думки падають на благодатний грунт, і рішень інших в твоєму випадку й бути не могло…
В нього були інші плани на своє майбутнє. Але війна їх відкоригувала. Вона зліпила з нього нову людину, – а тепер він скручує її, цю війну, у грудку, бо ж за багато років не раз доводив у цьому двобої, хто тут хазяїн. За спиною багато чого залишилось. В тому, минулому, залишеному житті. Навіть інколи забувається та частина себе, вчорашнього, яка думала про життя шаблонами, чи ж мала очікування.
Привіт, птср. Привіт, поранення. Привіт, скалічене тіло, й душі, й мрії. І виросли діти за ці роки, й постаріли батьки. Але ж ліс під Куп’янськом дихає разом з тобою. А комусь до моря ще недовго залишилось. Лише мінні поля, й нескінченні окопи, й ворожа арта, і…
Якихось ідіотів натомість ловлять на кордоні, на Закарпатті. Вони платять шалені гроші за можливість бути тими, ким себе бачать: “мы люді міра”, – кажуть про себе. Нам ця країна нічого не дала. “Манали” ми цю війну. Я що, лох??
За десять років війни одні здобули. Інші втратили. Тут лише треба визначитися, що є для тебе здобутком. А що втратою. Інколи живеш за кордоном, вчасно втікши, – “здобув” начебто свободу від смерті. І тобі дуже пощастить, якщо у тебе немає базових цінностей, бо тоді живеш і мучишся. А скоріше за все у тебе їх немає, і тоді ти втратив набагато більше.
І на противагу, живеш на війні, чи у війні, – наче “втратив” шанс на спокійні ночі, пиво, футбол, жінку в твоєму ліжку… Але що здобув – ти знаєш і сам.
Знаєш.
