У книзі Марини Гримич “Клавка”, практично на останніх сторінках, є такий епізод (далі фрагмети-цитати):

“…Прямісінько перед ними стояв довгий товарняк…

Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називались “будками”…

… На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі…

… у “будці” стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком… і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який висаджував його у вагон…

…Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували – вони похмуро і мовчки робили свою роботу…

… серед божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів…

… Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:

– Сколько можно возиться, бл…дь, грузи іх!..

… Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском…

– Я вас научу приказы выполнять!…

… Йому подали другого інваліда – він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисно поціливши…”

Мова у тексті про 1947 рік. Мене ці рядки тоді вразили найбільше. Як вражають і сьогодні, коли вирішила їх нагадати. “Празднік же” у сусідів. У тих самих, яким доведеться десь ховати чергову порцію інвалідів тепер вже сучасної війни. І те, що “я за тєбя воєвал, братішка” – нічого для росіян не змінить.

Бо людське життя там не вартує нічого. Як не вартують ордена на грудях. І навіть не важливо, що ордена на грудях терористів – самі ж їх видали. Самі ж і не шанують.

Більше немає, що додати…

“С праздніком”, небажані сусіди.

Схожі записи