Я завжди вважала, і надалі буду вважати, що Україна в рашистсько-фашистській війні – нажаль, не стільки переможець, а постраждала. Не хочеться вживати слово “жертва”, бо воно нас принижує. Але ось як я це бачу:
Спочатку Москва годує фашистів, переганяє їм ресурси цілими ешелонами, для початку війни в Європі. А потім та ж сама Москва прикривається Україною, наче щитом, від фашистської навали. Ми дійсно були між двох вогнів. І у мене не виходить вважати, що ми зрештою отримали якийсь привід це святкувати.
Мільйонами українців просто прикрилися від власноруч вгодованого росіянами звіря. Той звір пройшов по нашій землі туди й назад, а росіяни в свою чергу обібрали нас на життя, на хліб, на ресурси, на перспективи. Ми маємо шалені недоотримані прибутки у вигляді того самого рівня життя, яким могли би жити вже багато десятиліть. Ми втратили населення. Ми маємо ненароджених. Ми спустошені та знекровлені радянською окупацією. Мабуть, жодній країні принаймні навкруги самої Росії так не дісталося.
Я не претендую на власництво чиїмось часом, життям, думками. Але я шалено обурююсь, коли чіпають моє. А моє – це моя історична справедливість, вкупі з землями, пращурами, їх зусиллями, їх зруйнованими життями, нашим зерном і нашим газом, нашою культурою і нашими досягненнями, привласненими росіянами. Мабуть, це те саме, про що думав Степан Андрійович, тільки якщо би жив тут, де я, на сході. Впевнена, що маю серед вас багато однодумців. Найкраще це виходить показати тим, хто зараз воює. Або тим, хто з вікна власної квартири стріляє по російським беспілотникам. Бо хтось посмів взяти НАШЕ.
Це як червона ганчірка, чесно. З днем пам’яті цілком згодна. А примирення – з чим? Ніколи не забути того, що вони зробили з нами і тоді, і зараз. В полоні нашим хлопцям показують відрізані голови їх побратимів, зі словами: “єто Валєра, єто Сашка… Ты тожє хочєшь Жєнєвскую конвєнцію?? Как оні?”
Чорта з два я буду з цим примирятися.
