Або ж послідовність…
Тарас Шевченко виявився крутішим за Пушкіна чи Лєрмонтова. Хоча першого нам позиціонували як представника “окраіны”, “нєсостоявшейся націі”, “нєдогосударства”. А других – як представників “вялікой рассії”, яка настільки “вялікая”, що той, хто з нею – теж трошки “вялікій”. Але ж Шевченко крутий як постать, як той, хто був на правильній стороні, коли бути українцем було не модно (в розумінні малоросів будь-яких часів). Можливо, як аматор, не дуже чітко формулюю думку, але тут маю на увазі нашого колективного Шевченка, як саму суть, розум, позицію, сталість української нації.
Існує надто багато людей, які обирають ту чи іншу сторону в залежності від “реклами”. Модно бути “русскім” (бо ж у пропаганду вкинуті шалені гроші) – і будь ласка, вчорашні українські зірки вже на російській естраді. Боксери обирають іншу сторону. Артисти гундосять зі старанним “ма-а-асковскім” акцентом (переслухала його старі відео – гидко, там дійсно російська вимова). Військовослужбовці, які перебігли на російську сторону – бо вважали тоді, що перебігають до крутіших, до сильніших.
Якось так зненацька виявилося, що бути українцем вигідніше, модніше, трендовіше, ніж тим, на чию сторону ти перебіг раніше. Зненацька українська мова для декого більше не “селяча”, навіть україномовні пісні показали здатність попадати в світові тренди (не знаю жодної російськомовної пісні, яка би мала шалений успіх закордоном).
ЗСУ підходять до Криму- і вже ти, колаборант, розумієш, що не на той колір поставив. Не ту карту витягнув. Не той паспорт отримав. Вже не твоя, російська армія, вважається сильнішою. Ще вчора “звєзда” давала інтерв’ю російському телеканалу, що ніколи й не була українською співачкою, бо й перший концерт був в “Пітєрє”, – а сьогодні вижимає з себе по нотах “вишиваночка, ла-ла…” Ще вчора актор кидав на сцену понівечений велосипед, зневажаючи країну, бо не асоціював себе з нею (бо ж не крута), а вже сьогодні гундосить “ми”. Сьогодні вони всі говорять “МИ”. Ще вчора вони дистанціювалися від усього, що було українського – а сьогодні кожен з них вважає за обов’язкове підкреслити, що ж він – українець. Ух, як ситуація обернулася, так? Навіть в перші дні повномасштабного наступу хтось для себе вирішував – йому зараз бути українцем, чи ну його нах… ? А коли хтось зрозумів, що люди взяли зброю і пішли воювати, то два-три-чотири дні – і вибір зроблений. Можна продовжувати бути українцем, бо ж Україна не скорилася. Бо хтось цей імідж України взвалив на плечі та й поніс, життям своїм доводячи світу, що це країна переможців. А раз так, то й українцем бути модно – в Куршавелі на столі танцювати під українським стягом.
А сила ж в сталості. В послідовності. В позиції, коли вона ще була геть непопулярна. Коли тебе висміювали за мову, коли принижували за гопак і сало, коли розвалювали ЗСУ, бо ж більшість завмирала у захваті перед армією РФ, і перед її зарплатами, і перед нахабством…
Колишня подруга, з якою на хвилину зустрілись через багаторічну перерву, з усвідомленою нею гордістю випалила мені:
– А я в Ма-асквє жила всє єто врємя.
То була неприкрита, щира гордість з її сторони, що ж я тут в Харкові весь час, а вона АЖ в Москві. 2019 рік. Я в ту хвилину її гордість відчула, бо вона мене вдарила, немов ляпас. Відштовхнула.
Тому вона й колишня подруга.
Перевертні – не дуже бажані особистості для будь-якої сторони, бо ж дай їм якусь більш привабливу альтернативу, то вони переметнуться до наступної примарної мрії. Це завжди буде м’ясо для війн. Завжди буде килимок, об який витиратимуть ноги. Всі. В усі часи. Бо сьогодні ти з одними, завтра з іншими, а хто ж ти насправді? І як на тебе можна покластися в скрутний час?
Тому наш колективний Тарас Шевченко завжди був, є і буде на мільйон голів вищий за “вялікоросскіх” пушкіних. Бо був українцем тоді, коли бути ним вже не кожний перевертень хотів.
