У нас в Харкові йшла дискусія щодо перейменування проспекту Героїв Сталінграду. В коментарях читаю:
– Я протів, у мєня дєд там погіб.
Не стала втручатися, бо не сумніваюся, що інколи немає сенсу спускатися до дискусії з певним прошарком нашого суспільства. Якщо дід там загинув (під час Другої світової, як я розумію) – то де ТАМ? В Харкові – тоді Сталінград до нас яке має відношення? В Сталінграді – то те саме питання? Нехай там, де загинув, роблять вулицю героїв-харків’ян.
Дуже мене “бомбить”, вибачте, від цього покоління, в кого діди загинули, коли вони не розуміють, що діди були втягнуті у війну, як м’ясо. Як жива сила, яку не рахували. Нас мільйони загинуло. Україні не потрібно було нападати на Польщу в 1939-му. Україні не потрібно було йти в Афганістан. Ні в Польщі, ні в Афганістані в України не було військових цілей. У неї не було сенсу ставати загарбниками. А Москва з самого початку могла би стати на бік Польщі, а не ділити її з німцями. І війна, можливо, з самого початку пішла би по іншому сценарію.
Мій дід теж воював і був поранений. А бабуся не змогла навчатися в школі, і все життя тяжко працювала. Їх життя – понівечені життя, на які посягнули що фашисти, що рашисти, змусивши грати ролі пішаків у непотрібній Україні геополітичній грі.
Я ось так і сприймаю будь-яку кооперацію української живої сили, українських мізків, українських ресурсів – з росією що в тому вигляді, що в цьому. В штики, як кажуть.
Тому зі своїм Сталінградом ідіть з Харкова геть.
