Мама колись розповідала про совкові пологи: вона народила, і акушерки залишили її саму в пологовому залі, вікна відчинили навстіж.
Січень місяць.
Мама лікувалася, звісно, мовчки. За свій рахунок. Застудивши все, що тільки можна було. Як і в школі вже після набуття нами незалежності боялася піти захистити мене від “найкращих у світі” вчителів – а їх вчинки не завжди були гідними. Щодо дітей. Тоді багато хто боявся систему, іржаву і совкову, яка по інерції навчала нас бути стадом.
А ще я читала історії людей, яким щось вирізали не те в часи СРСР, бо недообстежили. Хтось з вас писав в коментарях – що розрізали, а там те, що збиралися вирізати – здорове. А статистика кількість таких помилок та халатного відношення, звісно, не враховувала. Не сказали – значить, не було.
Це я до того, що буває, коли ти не можеш боротися за себе через страх чи невпевненість у собі. Що буває, коли система давить на тебе, наче ти чимось гірший за тих, хто її очолює. Я тепер зрозуміло чому готова роздерти на шматки і тих, хто образив колись мою маму. І тих, хто образив мене. Вчителі чи лікарі, чи чиновники – неважливо.
І ось це плазування перед будь-якою посадою не розумію. Бо вже писала – якість людини на посаді важливіша, ніж наявність посади у людини. Спочатку людина – потім посада, а не навпаки. І тому ніколи не підтримаю стадо, яке нездатне захистити себе, щоб з ним не зробили. В цій війні якщо хоча б кішка твоя постраждала – май сміливість та гідність спросити з тих, хто тобі щось гарантував. Не кажучи вже про руйнування та смерті рідних. А то вишиваємо хрестиком картини та ліпимо героїв з посадовців, наче ми знову в радянському союзі. З нашого дозволу будують ту ж саму систему, при якій колись наші батьки боялись слово зайве сказати.
