Вагнерівці виставляють попереду себе полонених українців, за ними своїх штурмовиків, і пруть на українські позиції. Змушують полонених вигукувати, що вони свої, що вони полонені. А самі стріляють їм у спини та користуються нагодою підійти до позицій ЗСУ.
Це не виглядає, як Армія – як російська армія чи будь-яка взагалі. Це саме терористичне угрупування, яке давно керує самою Росією. Та й зважаючи на таке, не може Росія називатися державою, мати державність, коли насправді все це лише імітує.
Комусь хочеться лобіювати якісь рішення щодо того, зупинятися нам на “кордонах” 23-24 лютого, чи на справжніх кордонах 1991-го. В той час коли сусідня з нами територія базується на крадених у нас історичних артефактах, вигаданій нею історичній базі, фантазійних уявленнях про свою значущість і корисність світу. Що то таке є – без Армії в кращому розумінні цього слова, без нації, без своєї історії? Що воно за, вибачте, хрєнь – з нездатністю жити як люди, а лише поводити себе з оточуючим світом, як чортзна-що?
А далі буде ось що – юнармія, яку вони плекають та вкладують час та гроші; крадені українські діти, які поповнять ряди м’яса для війн, скажені пенсіонери зі згадками про СРСР ще років 20-30 (кому скільки залишилось). А далі наступні покоління свідків росії, яка колись продавала газ та нафту всьому світу та заробляла мільярди – а значить образа та бажання відновити колишні позиції будуть обов’язково. Будуть згадки про “кращі” путінські часи… А Крим у російських підручниках – хіба він колись буде позначений як саме українська територія? Не вірю. А “Отєчєствєнная” колись назветься Другою Світовою? Не вірю. А фільми про наш Донбас, тільки викривлені за подіями, колись будуть визнані, як розповсюдження фейків? Не вірю.
Бо все, що ними робиться – робиться не за чиїмось прикладом. Робиться за їх власним уявленням, що так можна. Що так круто. Що цим можна навіть пишатися. Що каструвати українських полонених – це воювати “по-російськи”, і що їх повинні боятися, а не поважати.
Особливу гидливість відчуваю, коли вчорашні поціновувачі Росії раптом прозрівають і кричать гучніше за всіх “дєржи вора”. Коли ті, хто вчора все це тягнув до нас – сьогодні в шоковому стані задають питання “ой, а кто єто сдєлал?” Бо Росія для них – це вокзал в Москві, куди прибував поїзд з України. Бо це були якісь галереї та музеї в Пітері. Бо це були шабашки та російські зарплати. Бо це ікорка російська (де вона хоч у них добувається? Хоча начхати). Бо це військові фільми про велич, бо це газманови-любе-і “прочая хрєнь”. Бо це “офіцери, россія-а-а-а-нє” під водочку та закусити. Ще майже вчора, ще й року не пройшло, як вони все це тягли до нас додому.
“Свати” з серіями про Крим, де вся ця галаслива примітивна родина селиться на базу відпочинку з радянською символікою – що це, як не співучасть у спотворенні українського суверенітету? Потапи і насті, вєри галушки і лободи з розрахунками, скільки можна заробити перед новорічними святами в Україні, або в Україні та на росії разом – бо там слухачів більше. Поціновувачі русского балєта та пушкіна… Окрема тема – “русскій” борщ та Русь, яка Київська, але чомусь має бути російська…
В той час, коли справжня росія – це коли українських полонених виставляють наперед, щоб потім вистрелити в спину, маючи змогу підібратись до українських позицій. Є ще багато відтінків цієї самої росії – баби, які дозволяють своїм чоловікам гвалтувати українок в окупації. Мамки, які підбурюють своїх синів вбивати х…хлів. “Опозиціонери”, які одного разу не витримують і їх імперські амбіції виходять назовні. Це таке місиво – ця росія, що з вокзалу в Москві, куди прибуває поїзд з України, ніколи не було видно по-справжньому.
А справжні вони – ось. Як на долоні.
