Бувало, вийдеш на той крайній правий клаптик суші – а море і зліва, і справа, і попереду… І там тихо, і шумно одночасно. Тихо, бо майже немає продавців пахлави та морозива, і всієї цієї часто непотрібної совкової звички обов’язково їсти чи пити на узбережжі, наче ти їсиш останній раз у житті.
А шумно тому, що море з вітром розмовляють. І між ними – чайки. Втручаються у розмову, про щось кричать, невдоволені, або ображені. Але такі кумедні.
А ти стоїш такий схвильований від того, що море ніде не закінчується, такий маленький і заклопотаний у своїх щоденних справах, і наче прозріваєш. Наче дивишся на себе зі сторони і не розумієш, як ти міг / могла так засмітити своє життя, що воно здається іноді напівпорожнім, або несуттєвим поряд з такою дикою природою. Або ж наповненим, але не тим і не тими…
Як кажуть військові експерти, вже зовсім скоро ЗСУ вийдуть в будь-яку точку Азову. Можливо, хтось опиниться саме тут, де море і зліва, і справа, і попереду…
Мені запам’ятався старий вже фільм, 2008 року – “Ларго Вінч”. У мене дух перехоплювало від краєвидів, які там показували- кадри колишньої Югославії. Балкани. Море і скелі. Звичайно, Азов – не Балкани, але тут дух перехоплюватиме від того, що ти вийшов на узбережжя ВЛАСНОЇ держави.
Власної. Так, в цих приморських містах повно пострадянського непотрібу, генделики і донедавна російська попса, колаборанти і простота порівняно з іноземними курортами. Але воно все НАШЕ.
Я не знаю, які епітети підібрати цьому визначенню по силі, по сенсу. Забрати НАШЕ.
Бо там вітер і море. І чайки. І порт. І люди, які нас дуже чекають.
А ще з того краєчку через море, як на долоні, і Краснодар, і вся Ростовська область. І в те, що ми не зможемо контролювати СВОЄ внутрішнє море, я тепер ніколи не повірю.
