Ніч видалась важкою. Вже сірів ранок, вогкий та холодний, і крізь туман було важко щось розгледіти. Сон пропав остаточно.
– Ще довго?
– Долго, Долго. Спі, давай.
– Поспиш тут, з вашими перегонами, – єнот позіхнув і остаточно розплющив очі. – Ти нащо мене вкрав?
– заказалі тєбя, – стомлено промимрив той, хто ніс його за плечима.
Зліва, справа, попереду було чутно таке ж сопіння носами та невдоволене бурмотіння людей. Люди йшли важко, наче як бурлаки, тягли на собі автопарк якогось чинуші з росії. Хоча насправді покидали на тому березі все, що заважало перебиратися через ріку. “Той” берег виплюнув цих насуплених людей, наче пережовану жвачку на узбіччя.
– І куди ж ми тепер? – не відставав єнот. – Ти хоч ноги не волочи, а то не встигнеш корма мені купити нормального. Скоро сніданок.
– слушай, заткнісь, а??!!! В Подмосковьє тєбя тащу. Начальство пріказало. Там і жрать будєш.
– так коли? Хоч щось погризти…
– хвост сєбє погрызі, тварь бєстолковая! От ва-ащє нє до тєбя. Тут самому бы живым остаться.
– Може нічого було шастати?
– Чо?
– Я кажу, важко вам, росіянам. За єнотами з Підмосков’я аж у Херсон їхати. Якийсь маршрут дурнуватий. Може краще назад? Мене додому, а сам в полон, до наших. Нагодують мене, може нагодують і тебе. Що ти як лох, за єнотами, чорт знає куди…
А?..
Єнот з жалем озирнувся на сірий берег, на якому залишилось приватне комфортабельне житло. Попереду була невизначеність і сопіння втомлених розчарованих людей, які чомусь вперто називали себе “армією”…
