Російський паспорт вважався якимось елітним надбанням серед малоросів. Знаю не одну родину, чиї дорослі діти поїхали за “кращою долею” не до Європи чи хоча б до нашої столиці, а саме до Москви.
Тут вкотре цікавлюся, як це одна Москва може вважатися прикладом ситого життя на цілій Росії, в усіх її куточках – але наших малоросів це питання ніколи не турбувало. Їх діти приїздили на “тачках” з “маасковскімі номєрамі”, чи бєлгородськими на крайній випадок, і вважали себе чистокровними великоросами на бідній окраїні. Приїхали, провідали та з презирством поїхали назад до Москви.
Згадую також минулих керівників однієї з фірм, де я колись працювала, які сина віддали до Пітера, в кадетський корпус. З характерним малороським “шо” їздили до нього на Росію та дуже пишалися новим пітерським майбутнім своєї дитини.
Яка, може бути, сьогодні мобілізована. І хто ж знав, як воно обернеться – що сьогодні самі росіяни будуть штурмувати не дуже розвинені країни та шукати можливість прикинутися таджиком чи узбеком. Головне, щоб не стати смертником від мобілізації. Бо той факт, що найкрутіша бойова армія Європи не буде обирати – ти був за війну, чи сидів тихо на кухні – вже очевидний всім російським утікачам. Покладемо в чернозем і тих, і інших.
Але ж як прорахувалися наші малороси – це ж верх далекоглядності. А ті, які в Криму спалили свій український паспорт і взяли російський – напевно зараз непритомніють від щастя.
